РОЗДІЛ 5. КЛАДОВИЩЕ МИНУЛОГО

(Або: Чому я не вийшла заміж за тракториста)

Після "Великого Спалення Монстрів", якось все почалося підозріло добре. Гусак не шипів, а лише по-філософськи косував оком, кури вишикувалися в чергу за зерном майже по зросту, що свідчило або про мою зростаючу авторитетність, або про випадковість, а я навіть примудрилася не розлити воду, коли несла повні відра від колодязя, балансуючи на слизькій глині, як канатоходець. Здавалося б, живи й радій. Дихай свіжим повітрям, насолоджуйся дауншифтингом. Але людська психіка — це така підступна річ, яка не терпить вакууму. Щойно я звільнила місце від липкого страху перед майбутнім, туди, як таргани на кухні, де раптово ввімкнули світло, побігли жирні, відгодовані привиди минулого.

Все почалося з дурниці. З банального побутового тригера. Я порпалася в кишені своєї "робочої" куртки (колишньої лижної куртки "Columbia", яка бачила Альпи, а тепер пахла димом, курником і безнадією, шукаючи гумку для волосся. Натомість пальці намацали якийсь твердий, зім'ятий папірець. Я витягла його. Розгладила на долоні. Це був старий, майже вицвілий, але все ще читабельний чек з ресторану "Vogue Café". Дата: пів року тому. Сума: астрономічна (за ці гроші тут, у селі, можна купити корову, і, можливо, навіть з телям, і ще залишиться на мішок цукру). У замовленні: устриці "Жилардо", шампанське "Veuve Clicquot", трюфельне ризотто.

Мене накрило. Я стояла посеред брудного двору, у гумових чоботях, тримаючи цей клаптик термопаперу як святиню, як доказ існування Атлантиди, і мене засмоктувало в портал часу. Запахло не гноєм, а дорогими парфумами й трюфельною олією. "А що, якби..." — почав шепотіти мій внутрішній голос, той самий режисер драми, якого я думала, що спалила вчора. Але він вижив і запустив нове кіно.

А що, якби я не взяла той фатальний проєкт Петра Аркадійовича? Я б зараз сиділа у своєму офісі, пила каву й обирала текстиль для затишного котеджу. А що, якби я не кинула Андрія п'ять років тому? Він же був хороший. Нудний, як інструкція до праски, передбачуваний, як курс долара в обміннику, але надійний. Він носив би мене на руках. Зараз би я сиділа в декреті, в м'якому халаті, вибирала екологічні шпалери в дитячу і не знала б, що таке колектори, суди та гуси-вбивці. А що, якби я послухала маму і пішла в економічний, а не в архітектуру? Сиділа б у теплому офісі державної установи, носила б нарукавники, мала б стабільну зарплату, соцпакет і пила чай з печивом "Марія" о п'ятій вечора.

У моїй голові розгорнулася повномасштабна, високобюджетна голлівудська мелодрама під назвою "Втрачене щастя". У цій версії реальності я була ідеальною, щасливою, багатою, коханою і, головне, чистою. Там не було багнюки. Там не було болю. Там я завжди робила правильний вибір. Я так заглибилася в цей "фільм", так солодко жаліла себе, що не помітила, як мої пальці розтиснулися. Повне відро з крижаною колодязною водою вислизнуло з руки й грюкнуло об землю, обливши мої нещасні, вже й так постраждалі кросівки й джинси.

— Тю, — пролунало з-за спини насмішкувато. — Ти чого воду переводиш? Вона грошей не коштує, але спину гнути треба, щоб її витягти.

Я здригнулася і різко обернулася. Василина стояла біля паркану з кошиком яблук і дивилася на мене з фірмовим прищуром, в якому читалося розуміння впереміш із сарказмом. 

— Я... задумалася, — промимрила я, гарячково ховаючи чек у кишеню, як школярка шпаргалку на іспиті.

— Бачу, — кивнула вона, ставлячи кошик на лаву. — Очі скляні, рот відкритий, енергія тече в землю, як та вода. Знову в "кіно" ходила? Яку серію показували сьогодні? "Як я просрала своє ідеальне життя"? Чи "Бідна Ліза в екзилі"?

— Ви читаєте думки? — огризнулася я, відчуваючи, як щоки палають. — Це неввічливо і неетично. 

— Та які там думки, — махнула вона рукою, відкушуючи яблуко. — У тебе на лобі написано великими літерами: "Верніть мені мій 2017-й". Ти стоїш тут, а живеш там. Ти труп, Віто. Ходячий, ностальгуючий труп. 

— Дякую за комплімент. 

— Це діагноз. Ходімо. 

— Куди? 

— Гуляти. Тобі треба провітрити голову, а то ти мені тут потоп влаштуєш своїми сльозами за нездійсненим минулим. Ходімо на кладовище.

— Куди?! — я ледь не відкусила собі язика. — На кладовище? Ви жартуєте? Навіщо? Я ще не настільки в розпачі, щоб вибирати собі ділянку. 

— Та не тебе ховати, дурепа, ти ще всіх нас переживеш. Ходімо, провідаємо твоїх "друзів". Ти ж їх так любиш згадувати, аж світишся. Треба з ними привітатися.

Сільське кладовище знаходилося на пагорбі, за кілометр від села. Дорога туди йшла через широке, випалене сонцем поле, де вітер гуляв так вільно і нахабно, що видував з голови навіть таблицю множення, не кажучи вже про сумні думки. Василина йшла швидко, розмашисто, розмахуючи порожнім кошиком, а я ледве встигала за нею, чавкаючи мокрими кросівками та проклинаючи свою сентиментальність.

— Ось скажи мені, — почала вона, не зменшуючи темпу і не обертаючись. — Про кого ти там зітхала біля відра? Про устриці? Чи про мужика? 

— Про життя, — ухильно відповіла я. 

— Не бреши відьмі. Я бачила твій погляд. Ти згадувала когось конкретного. Андрія? Чи того, другого, Васю? 

— Про Андрія, — здалася я. — Він був... стабільним. Він пропонував мені заміж, хотів будинок, дітей, собаку. А я вибрала кар'єру, проєкти, амбіції. Я сказала йому, що мені з ним нудно. 

— І тепер ти думаєш, що якби вибрала Андрія, то жила б у казці "Діснея"? 

— Ну принаймні я б не годувала курей і не ховалася б від колекторів. Я б... я б варила борщ. Я б зустрічала його з роботи. І ми б їздили на море в Туреччину раз на рік. Це було б спокійне, нормальне життя. 

— Ага, — саркастично підхопила Василина, перестрибуючи через калюжу. — І ти б пиляла його з ранку до ночі, бо тобі нудно. Ти б зжерла його поїдом за те, що він не амбітний, що він "простий". А він би почав пити пиво перед телевізором, щоб тебе не чути, і відростив би живіт. І через три роки ти б його вбила сковорідкою. Або він тебе. І ти б сиділа зараз не в селі на свіжому повітрі, а в колонії суворого режиму за побутове вбивство. Чудова альтернатива, нічого не скажеш.