РОЗДІЛ 4. СПИСОК МОНСТРІВ

(Або: Як я спалила свої страхи разом з минулим)

Кажуть, у селі ночі тихі й благодатні. Брехня. Нахабна, туристична брехня. Сільська ніч — це симфонія жахів для міського невротика, який звик засинати під гудіння холодильника і шум проспекту за вікном. Тут тиша не просто відсутність звуку, вона — жива, густа субстанція, яка тисне на вуха.

Я лежала в літній кухні, загорнувшись у колючу вовняну ковдру, витріщивши очі в темряву, і слухала. Десь у кутку шкрябалася миша. Судячи зі звуку, це була не звичайна маленька полівка, а мутант, який займався кросфітом, пив протеїнові коктейлі та тягав гантелі з цегли. Гілка старої яблуні, розгойдувана вітром, ритмічно била по шиферу даху: туп-туп-скрип. У моїй запаленій уяві це були кроки. Кроки колекторів, які прийшли забирати мою нирку в рахунок боргу, або "чорних магів", яких таки знайшла та оплатила Лєнка, щоб добити мене остаточно.

Сон не йшов. Замість нього прийшли вони. Монстри. Вдень, коли світило сонце, коли я воювала з курми за зерно або намагалася відмити білі кросівки від вікового гною, мені вдавалося тримати оборону. Адреналін і фізична втома працювали як анестезія. Але вночі, коли зникали всі відволікаючі фактори, коли світ звужувався до розмірів старого ліжка, моя внутрішня дамба проривалася.

«Ти ніхто», — шепотів уїдливий голос у моїй голові. Це був складний коктейль: інтонації моєї мами, яка завжди хотіла "як краще", змішані зверхнім баритоном Петра Аркадійовича. «Ти стара. Тобі тридцять п'ять, а в тебе ні сім'ї, ні грошей, ні кар'єри, ні навіть кота. Ти безхатниця у брендових лахах, які вже вийшли з моди», — додавав внутрішній критик голосом мого колишнього, Сергія, який умів бити словами болючіше, ніж батогом. «Ти помреш під парканом, в багнюці, і тебе з'їдять гуси. А потім про це напишуть у фейсбуці, і всі поставлять сумні смайлики, але насправді будуть зловтішатися», — це вже була моя власна фантазія, режисерська версія мого фіналу, яскрава і детальна, як 3D-рендер.

Страх був липким, холодним і фізично відчутним. Він не просто жив у голові — він стискав груди тим самим "сухим клубком", який за цей місяць перетворився на важкий бетонний блок. Я задихалася. Стіни літньої кухні, здавалося, зсувалися, простір ущільнювався, перетворюючись на труну. Я відчувала, як цей страх паралізує волю, як він шепоче: "Не рухайся, не дихай, ти все одно програла".

Я не витримала. Схопила плед, накинула його на плечі й вискочила надвір, як пробка з пляшки теплого шампанського. Мені потрібне було повітря. Мені потрібно було переконатися, що світ ще існує, що небо не впало на землю.

Ніч була прохолодною і неймовірно, пронизливо зоряною. У Києві такого неба не побачиш — там його закриває жовтий купол світлового шуму, реклам і ліхтарів. Тут зорі висіли так низько і світили так яскраво, що здавалося, можна простягнути руку і порізатися об їхні гострі грані. Чумацький Шлях розлився через усе небо, як молоко, яке ніхто не витер.

Посеред двору, біля старого вогнища, обкладеного почорнілим камінням, сиділа Василина. Вона не спала. Вона сиділа на низькому ослінчику, закутана у велику хустку, і просто дивилася на вугілля, що тліло червоним оком. Вона палила самокрутку, пускаючи сизий дим у зоряне небо, і виглядала як частина цього пейзажу — така ж вічна і нерухома, як ті старі яблуні.

— Чого не спиш? — запитала вона спокійно, не обертаючись, ніби чекала на мене. — Монстри під ліжком кусають за п'яти? Чи совість гризе, як та миша в кутку?

Я підійшла і сіла на холодну колоду поруч. Зуби цокотіли — чи то від нічної прохолоди, чи то від нервового перенапруження. — Мені страшно, Василино. Я не можу дихати. Мені здається, що все скінчилося. Що я впала в яму, з якої не вилізу, що стінки занадто гладкі. Я лежу і думаю, як я дійшла до цього.

Василина повільно затягнулася і випустила ідеальне кільце диму. — Страх — це нормально. Тільки дурні й мертві нічого не бояться. Але ти боїшся не того. Ти боїшся тіней на стіні, а не справжнього вовка. Ти боїшся свого минулого, якого вже немає, і майбутнього, якого ще немає.

Вона полізла в бездонну кишеню своєї куртки та дістала товстий, пошарпаний зошит на спіралі й чорний перманентний маркер. 

— На. Пиши. 

— Що писати? — я здивовано подивилася на неї. — Заповіт? Чи прощальну записку? 

— Список монстрів. Виписуй кожного поіменно. Чого саме ти боїшся? Павуків? Темряви? Того, що Лєнка купить твій офіс і перефарбує стіни в рожевий? Того, що мама скаже своє фірмове: "А я ж казала, треба було йти в бухгалтери"? Пиши все. Витягни їх з голови на папір. Поки вони в голові — вони безформні велетні, вони керують тобою. На папері вони стають просто літерами. Ти їх називаєш — і ти їх бачиш.

Я взяла зошит. Відкрила чисту сторінку. Світла від вугілля і повного місяця було достатньо, щоб бачити рядки. Рука тремтіла, маркер ковзав по паперу.

Борги (величезні, непіднімні).

Суди й колектори.

Втрата репутації (про мене забудуть). Це було легко. Це були "офіційні", соціально прийнятні страхи дорослої людини. Але далі пішло те, що я ховала навіть від себе, те, що жило в найтемніших кутках підсвідомості.

Я нездара. Я нічого не досягла сама, мені просто щастило, я обманювала всіх, вдаючи успішну, а тепер везіння скінчилося і всі побачать, що король голий.

Я нікому не потрібна. Сергій пішов, і ніхто навіть не подзвонив, не спитав "як ти?". Я — функція, яка зламалася, а зламані прилади викидають.

Я не вмію жити. Я вмію тільки працювати, заробляти та витрачати. Я не знаю, хто я без візитки.

Я боюся, що збожеволію в цьому селі, розмовляючи з гусаком.

Я боюся, що це не нівечення. Що це я сама — дефектна, поламана, "бракована" партія.

Я писала і плакала. Сльози капали на папір, розмиваючи чорні літери, перетворюючи їх на чорнильні плями. Я виписувала все лайно, яке накопичувалося в мені роками. Всі ті чужі голоси, які казали мені "будь ідеальною", "будь сильною", "не ний", "ти ж дівчинка", "ти ж архітектор". Я виблювала їх на папір разом із болем.