РОЗДІЛ 2. РОЗРИВ ШАБЛОНУ

(Або: Де моя Баба Яга?)

Якщо ви коли-небудь довіряли своє життя навігатору "Google Maps" у сільській місцевості, то знаєте: у цього штучного інтелекту є приховані садистські нахили. Він веде вас не найкоротшим шляхом, а тим, де ви швидше зламаєте підвіску або віру в людство.

— Через двісті метрів поверніть ліворуч, — промовив механічний жіночий голос, у якому мені вчувалася зловтіха.

Я подивилася ліворуч. Там не було дороги. Там було поле. Величезне, переоране, масне чорне поле, яке тягнулося до горизонту і на якому росли хіба що самотність, депресія та залишки торішніх буряків. — Ти знущаєшся? — запитала я у телефона, вчепившись у кермо так, що побіліли кісточки пальців. — Мені туди? У відкритий космос?

Телефон, звісно, промовчав, але екран блимнув, ніби підморгуючи: "Ага, саме туди, мала. Ласкаво просимо в реальність". "Бука", мій мертвий, спалений ноутбук на пасажирському сидінні, мовчки підтримував загальний бойкот техніки, виблискуючи чорним екраном, як надгробком моєї кар'єри.

Я їхала вже дві години, хоча навігатор обіцяв годину двадцять. Останні сорок хвилин пейзаж за вікном нагадував декорації до низькобюджетного фільму про постапокаліпсис, де цивілізація вже впала, а нові племена ще не навчилися класти асфальт. Нормальне покриття закінчилося ще кілометрів десять тому, поступившись місцем пекельній суміші гравію, розмитої глини та моїх гірких сліз. Мій білосніжний "Range Rover", який звик до полірованого паркету київських підземних паркінгів і знав бруд лише у вигляді пилу на автомийці, стогнав пневмопідвіскою на кожній ямі, наче поранений, вмирущий звір. Мені здавалося, що машина плаче разом зі мною, підраховуючи вартість майбутнього ремонту ходової.

Поки колеса місили багнюку, у моїй голові, запаленій безсонням і стресом, крутилися картинки з усіх сезонів "Битви екстрасенсів", які я колись бачила краєм ока. Моя уява малювала те місце, куди я їду, у найпохмуріших тонах. Це мала бути стара, перекошена хата, що похилилася від часу і гріхів, з вікнами, забитими дошками хрест-навхрест. На паркані — обов'язково череп кози або хоча б ворона, для антуражу. На ґанку — облізлий чорний кіт з очима-ліхтарями, який шипить на чужинців. А сама Василина мала вийти до мене в мальовничому лахмітті, з розпущеним сивим волоссям, спираючись на ковіньку з сучкуватого дерева, і прохрипіти щось загробне на кшталт: "Я чекала на тебе, дитя моє... Відчуваю твій біль..."

— Ви прибули до місця призначення, — несподівано радісно повідомив навігатор і, виконавши свою місію, здох. Батарея сіла рівно в ту секунду, коли колеса зупинилися. Символічно!

Я загальмувала, ледь не вдарившись головою об кермо. Я озирнулася. Навколо була тиша, яку можна було різати ножем. Переді мною був паркан. Не з кісток, не з гнилого тину. Це був звичайний, добротний паркан із коричневого профнастилу, який ставлять люди, що цінують приватність, а не містику. Рівний, без дірок. Жодних черепів. За парканом виднівся дах цілком пристойного, доглянутого цегляного будинку. А на даху — я протерла очі, не вірячи собі — блищали на сонці сонячні панелі. Рівні ряди сучасних фотоелементів.

Це було настільки не схоже на лігво стародавньої відьми, що я подумала, ніби помилилася адресою або часовим виміром. 

— Може, це офіс місцевого агробарона? — пробурмотіла я. — Може, Василина живе в землянці за цим котеджем? Чи в підвалі?

Я важко зітхнула, взяла сумку і вийшла з машини. Мої брендові черевики на масивній підошві (остання колекція, натуральна шкіра, ціна — як прожитковий мінімум невеликого села) миттєво, з чавкаючим звуком, занурилися в жирну, липку багнюку по самі шнурки. 

— Чудово, — прокоментувала я вголос, дивлячись, як бруд поглинає логотип дизайнера. — Екотуризм. Єднання з природою. Заземлення, блін.

Я підійшла до хвіртки. Дзвінка не було. Ні домофона, ні камери. Я невпевнено постукала кулаком по металу. Глухий звук потонув у тиші. Постукала сильніше. З-за паркану почулося якесь дивне, загрозливе шипіння. Не котяче. Не зміїне. Щось середнє між звуком спущеної шини і демонічним реготом. "Ага, — подумала я з надією, вхопившись за залишки своєї містичної теорії. — Демони. Охоронці пекла. Цербери. Вже краще. Хоч якась стабільність".

Хвіртка різко відчинилася, ніби від пориву вітру. Але замість пекельного пса з трьома головами на мене вилетів білий гусак. Величезний, як середнього розміру вівчарка, з помаранчевим дзьобом і маленькими злими очима. Він витягнув шию паралельно землі, розкрив крила, які здалися мені ширшими за дверний отвір, і видав звук, від якого у мене похололо всередині. Це був не птах. Це був пернатий динозавр, релікт юрського періоду, який чітко давав зрозуміти: ти тут зайва, і твоя еволюція тут не працює.

Я відсахнулася, спіткнулася об власну ногу і ледь не впала спиною в бруд. 

— Фу! — крикнула я, виставивши перед собою сумку як щит. — Місце! Не можна! Чи як там з вами розмовляти? Киш! Пішов геть!

Гусак навіть не пригальмував. Він явно збирався атакувати мої "лабутени".

— Він не розуміє "киш", — пролунав спокійний, трохи насмішкуватий жіночий голос. — Він розуміє тільки силу. А ти його боїшся. Він відчуває запах твого адреналіну за кілометр.

Я підняла очі, намагаючись зберегти гідність, балансуючи на одній нозі в багнюці. На ґанку стояла жінка. Мій шаблон, який і так тріщав по швах після сонячних панелей, розірвався остаточно і розлетівся на шматки. Жодних чорних хусток. Жодного лахміття. Жодної ковіньки. Жінка була вдягнена у потерті, але якісні джинси "Levi's" і просту картату сорочку, недбало заправлену за пояс. На руках — жовті садові рукавички. Волосся, густе, темно-русяве з пасмами сивини, було зібране у недбалий, але міцний вузол на потилиці. Їй можна було дати й сорок, й шістдесят, й сто. Обличчя було гладке, засмагле, але в куточках очей залягла така густа сітка зморшок, яка з'являється не від старості, а від того, що людина дуже часто мружиться на сонце... або на людську дурість.