РОЗДІЛ 1. ЕЗОТЕРИЧНИЙ ТУРИЗМ

(Або: Як я витратила останні заощадження на курячі яйця та космічні вібрації)

Якщо ви думаєте, що дно — це тверда, стабільна поверхня, від якої, як пишуть у мотиваційних книжках, можна відштовхнутися, то ви глибоко помиляєтеся. Дно — це підступний батут. Ти падаєш, воно м'яко пружинить, підкидає тебе трохи вгору, даруючи оманливу надію, що "найгірше позаду", а потім ти летиш униз із подвійною швидкістю, пробиваючи черговий рівень здорового глузду та банківського ліміту.

Ранок після "Синього Екрана Смерті" почався з тиші. Не з тієї приємної, "елітної" тиші, яку я продавала своїм VIP-клієнтам як невіддільну частину концепції "скандинавського мінімалізму". Ні. Це була вакуумна, стерильна тиша морга, де щойно вимкнули холодильники. Мій телефон, який зазвичай розривався від повідомлень у робочих чатах, нагадувань календаря та дзвінків підрядників вже о сьомій ранку, лежав на тумбочці чорною, німою цеглиною. Він не просто мовчав — він випромінював осуд.

Сергія не було. Його зубної щітки у стаканчику не було. Його улюбленої італійської кавоварки, яка коштувала як крило від "Боїнга", теж не було (що, чесно кажучи, образило мене навіть більше, ніж зникнення щітки — щітку можна купити в будь-якому супермаркеті, а кавоварка була лімітованої серії). Він забрав із собою навіть запах дорогого одеколону, залишивши лише порожні вішаки у гардеробній, що хиталися від протягу, як повішені скелети мого сімейного життя.

Я відкрила банківський додаток, сподіваючись, що хоча б там залишилася якась стабільність. Це була фатальна помилка. Цифри на екрані світилися агресивно-червоним, як очі демона з низькобюджетного хоррору. — Штраф за розірвання контракту з Петром Аркадійовичем: списано (сума була така, що мені захотілося продати нирку). — Оренда офісу в центрі: списано автоматичним платежем. — Виплата по кредиту за машину: недостатньо коштів. Операція відхилена.

Я сиділа на кухні свого дизайнерського ремонту, пила огидну розчинну каву, яку знайшла десь у глибині шафки (бо нормальну зварити було нічим), і намагалася увімкнути логіку. Моя залізна логіка, загартована роками складних креслень, кошторисів та боротьби з виконробами, зараз працювала проти мене. Вона гарячково шукала раціональне пояснення ірраціональному. Вона шепотіла: «Віто, так не буває. Це фізично неможливо. Ноутбуки не спалахують від дотику пальців, якщо ти не Людина-Факел. Клієнти, навіть такі самодури, як Петро, не розривають мільйонні угоди через слово "совість". Чоловіки не йдуть у нікуди через те, що ти "занадто напружена". Тут є система. Хтось втрутився в систему. Хтось зламав мій код».

І тоді в моїй голові, наче спливне вікно з вірусом, вигулькнуло слово, яке промовив Петро Аркадійович, хрестячись у кутку пентхауса. Нівечення.

Ще вчора я б розсміялася в обличчя тому, хто вимовив би це слово в моїй присутності. Я, Віталіна Ігорівна, сучасна жінка, яка читає "Architectural Digest" в оригіналі, знає, чим відрізняється постмодернізм від деконструктивізму, і вірить у силу сопромату, — я вірю в сільське нівечення? Серйозно? Але коли твоє життя, яке ти будувала по цеглинці десять років, перетворюється на купу будівельного сміття за 24 години, атеїзм і критичне мислення виходять із чату першими.

— Це конкуренти, — сказала я вголос порожній кухні, і мій голос пролунав жалюгідно. — Це точно Лєнка з "Art-Design". Вона завжди мені заздрила, ще з часів, коли я забрала у неї замовлення на ресторан. Або той підрядник, якому я не підписала акти за криву плитку. Вони замовили мене. Чорному магу. Професіоналу.

Ця думка, хоч і була абсурдною, принесла дивне, липке полегшення. Бо якщо це зробив хтось інший, значить, я не винна. Значить, я — не невдаха, яка зруйнувала своє життя власними руками. Я — жертва. Постраждала сторона. А жертву можна врятувати. Треба просто знайти "антивірус", "патч", "фікс". Треба знайти того, хто вміє це лагодити.

Так почався мій місяць ганьби та фінансового самогубства.

Першою у моєму списку "рятівників" була спадкова віщунка Ізольда. Я знайшла її оголошення в інтернеті: купа відгуків, фотографії щасливих клієнтів і обіцянка "повернути чоловіка за 3 дні". Її "салон магічних послуг" знаходився у старій хрущовці на Борщагівці. Коли я паркувала свій білосніжний "Range Rover" серед розбитих "Ланосів" і калюж, місцеві бабусі дивилися на мене як на інопланетянку. У під'їзді пахло котячою сечею, смаженою цибулею і безнадією. Двері мені відчинила жінка, яка виглядала так, наче щойно пограбувала костюмерну провінційного цирку: на ній було стільки намиста, браслетів і амулетів, що я серйозно боялася за цілісність її шийного відділу хребта.

— Ой, діточко, — протягнула вона, навіть не глянувши на мене, а просто провівши рукою з брудними нігтями над моєю ідеальною укладкою. — Чорно. Як у шахті. Бачу жінку. Біляву. Заздрить тобі страшно. На смерть зроблено. На цвинтарній землі.

Я здригнулася. Лєнка була білявою. Пазл склався. Мій мозок, який шукав підтвердження, радісно вхопився за цю соломинку. — І що робити? — мій голос тремтів. Я відчувала себе повною ідіоткою, стоячи в коридорі в пальті за тисячу доларів перед жінкою в халаті, але тваринний страх був сильнішим за інтелект.

— Викачувати будемо. Яйцем. 

— Яйцем? — перепитала я. 

— А чим же ще? Найдавніший метод. Наступні сорок хвилин я, доросла жінка з двома вищими освітами й ступенем MBA, сиділа на хиткій табуретці посеред кухні, поки ця жінка катала по моїй маківці звичайне куряче яйце з супермаркету "АТБ" (я бачила лоток на столі) і бурмотіла щось нерозбірливе, що нагадувало реп дуже поганого виконавця. — Все, — сказала вона, урочисто розбиваючи яйце у гранчасту склянку з водою. Жовток розтікся каламутною, неприємною жижею. — Бачиш? Павутина. Це твої біди виходять. І бульбашки — це заздрість. З тебе дві тисячі гривень. І приходь ще тричі. Бо дуже сильний маг робив. Професіонал. З першого разу не візьме.

Я віддала гроші. Я вийшла на вулицю, вдихаючи загазоване повітря Борщагівки, і чекала на полегшення. Але його не було. Навпаки, стало гірше. Голова боліла так, ніби яйце катали не зовні, а всередині мого мозку, перемішуючи думки в омлет.