ПРОЛОГ: КРАХ АРХІТЕКТОРА

З чого починається кінець світу? Ні, не з труб архангелів і не з вершників Апокаліпсиса. Мій особистий кінець світу почався із запаху дорогого бетону, перегрітого процесора та одного дуже незручного клієнта.

Я стояла біля панорамного вікна на двадцять п’ятому поверсі недобудованого пентхауса в центрі Києва. Унизу, як мурахи в лабіринті, метушилися люди, які вважали, що у них є проблеми. Наївні. Вони навіть не уявляли, що таке справжній контроль. А я знала. Або думала, що знаю.

Я подивилася на своє відображення у темному склі. Звідти на мене дивилася Віталіна — не Віта, не Вікторія, а саме Віталіна Ігорівна, топовий архітектор-дизайнер. Ідеальна укладка, яка не боялася протягів. Жакет кольору "глибокий графіт" з італійської вовни, що коштував як нирка середньостатистичного громадянина. Це була моя броня. Мій щит. Доказ моєї "спроможності".

— Віталіно Ігорівно, він підіймається, — пропищала асистентка з коридору, і в її голосі я почула той самий священний жах, який зазвичай відчувають перед стихійним лихом.

Я кивнула, не повертаючись. Усередині, десь між горлом і сонячним сплетінням, знову заворушився той самий сухий, колючий клубок. Останні пів року він жив там, як паразит. Я намагалася заливати його дорогою кавою, заїдати вітамінами та глушити медитаціями з YouTube, але він лише ріс. Це було відчуття тотальної, дзвінкої порожнечі. У мене було все: квартира, статус, черга клієнтів на пів року вперед. Але щоранку я прокидалася з бажанням битися головою об стіну від безглуздості того, що відбувається.

— Ну що, показуйте, що ви там нафантазували, — голос Петра Аркадійовича розкотився порожнім приміщенням, як грім у бляшаному відрі.

Я рвучко обернулася, автоматично натягуючи на обличчя "посмішку №4" — професійну, стриману, з легким відтінком поблажливості.

Петро Аркадійович був класичним представником епохи первісного накопичення капіталу. Він зайшов у приміщення так, ніби купив не лише ці триста квадратних метрів, а й повітря навколо, і гравітацію, і мене разом із моїм дипломом. Він був "правдолюбом". Знаєте цей тип людей? Їх фізично нудить від брехні, але свою хамську поведінку вони називають "прямолінійністю".

— Доброго дня, Петре Аркадійовичу. — Мій голос звучав рівно. — Ми підготували концепцію, яка повністю змінить ваше уявлення про простір.

— Змінить, кажете? — Він пройшовся кімнатою, важко ступаючи дорогими туфлями по бетонній стяжці. — Мені не треба змінювати уявлення, Віталіно. Мені треба, щоб мої партнери заходили сюди й розуміли: тут живе людина, яка може купити їх разом із потрохами. А ви мені минулого разу про що торочили? Про "повітря"? Про "аскетизм"?

Я відчула, як по спині пробіг неприємний жар. Це було дивно. Зазвичай я холоднокровна, як рептилія. Але сьогодні, щойно він увійшов, простір навколо наче згустився. Його брехня самому собі, його бажання здаватися кимось іншим — усе це раптом стало для мене таким очевидним, таким фізично відчутним, що мене занудило.

— Петре Аркадійовичу, — я підійшла до імпровізованого столу з палет, де стояв мій ноутбук. — Те, що ви називаєте аскетизмом, у світі великих грошей називається "елітним мінімалізмом". Це не про відсутність речей. Це про відсутність зайвого шуму.

Я поклала руку на кришку ноутбука і ледь не відсмикнула її. Алюміній був гарячим. Не теплим, а саме гарячим, ніби техніка працювала на межі можливостей, рендерячи складну 3D-сцену. Але ж він був просто у сплячому режимі.

— Шуму... — хмикнув клієнт, підходячи непристойно близько. — Ну давайте, відкривайте свою шарманку. Тільки якщо я знову побачу там голі стіни за ціною літака, ми з вами попрощаємося. І повірте, не без штрафу.

Я глибоко вдихнула, намагаючись проковтнути той клятий клубок у горлі. "Заспокойся, Віто. Ти архітектор. Ти контролюєш простір. Ти контролюєш інсоляцію, ергономіку і бюджет. Ти контролюєш себе."

Я відкрила ноутбук. Екран спалахнув звичною заставкою, але кулер зашумів так, ніби ми збиралися злітати, а не дивитися картинки.

— Отже, — почала я, відчуваючи, як думки в голові починають розганятися до якоїсь шаленої швидкості, — ключовим елементом вашої вітальні стане... стане...

І тут сталося те, чого я боялася найбільше. Мій "внутрішній процесор" видав помилку. Я дивилася на Петра Аркадійовича і хотіла сказати: "ми використаємо фактуру натурального каменю, щоб підкреслити статус". Це була правильна фраза. Але в голові, наче неонова вивіска, горіла зовсім інша думка: "Ми заліпимо тут усе дорогим мотлохом, щоб заглушити твій страх самотності, старий дурень".

Ця думка була настільки гучною, що я злякалася, чи не сказала я її вголос.

— Що стане? — перепитав він, примружившись. — Ну? Не тягніть кота за... хвіст.

— Стане... — я видавила із себе посмішку, яка, мабуть, більше нагадувала гримасу інсульту. — Стане... вертикальна інтеграція... совісті.

— Чого?! — очі клієнта полізли на лоба.

Господи, що я несу? Яка совість? Які кальмари? Тобто, які вертикалі? Мій мозок працював на швидкості світла, обробляючи гігабайти інформації про його брехню, про його коханок, про його страх смерті, але мій язик застряг у режимі "старої Віти", яка намагалася продати йому "елітний дизайн". Виник повний дисонанс. Я відчула, як мої щоки палають.

Я тицьнула пальцем у клавішу пробілу, щоб запустити презентацію і врятуватися візуальним рядом. І в цей момент під моїми пальцями щось клацнуло. Не механічно. Електрично. Ноутбук зашипів.

Звук був огидним. Наче хтось припалив пластиковий стаканчик запальничкою. З-під клавіатури мого "Макбука", який ще хвилину тому коштував три тисячі доларів, потягнувся тоненький, елегантний сизий димок. Екран не просто погас. Він спалахнув яскраво-синім кольором, виплюнув наостанок якийсь набір цифр — ймовірно, прощальну записку моєї кар’єри — і помер.

У пентхаусі запала тиша. Така гучна, що я чула, як у мене в скронях пульсує кров.

— Це... — я спробувала щось сказати, але голос зрадив мене, зірвавшись на писк. — Це перегрів. Вибачте, технічний момент. Зараз я перезавантажу...