Розділ 8

Перше, чого я навчилася за декілька днів у відділку, – це затуляти вуха, коли Керстонворт горлає на своїх підлеглих. Він кричав так голосно, що навіть перехожі на вулиці могли його почути й побігти виконувати наказ. Клянуся Великою Ганрієтою, грубі слова лайки, які звучали в гуртожитку, – це, порівняно з тим лихослів’ям, яким некромант вичитував двох шукачів, були вишуканими компліментами. 

— Це що, га? Що це таке, я вас питаю?! Ґартовий кізяк це, а не звіт із місця злочину! Де матеріали допиту свідків, де розписані ваші дії та дії злочинця? Ви цим папером можете тільки дупу підтерти! Щойно припреться захисник, ті двоє вийдуть на волю, а ми ще й перепрошувати будемо! 

— Командире, але ж ми хотіли…

Далі я знову затулила вуха руками, адже вислуховувати весь той потік порівнянь із екскрементами тваринного походження і безліч обіцянок, що і як зробить з цими двома Керстонворт, було понад мої сили. Не знаю, як ці шукачі, а в мене з’явилося непереборне бажання чкурнути кудись на край світу і навіть переробити роботу за них. 

Принаймні тепер стало зрозуміло, чому всі так боялися гніву командира. І це ще він силу не почав використовувати! Велика Ганрієто, а якщо під час навчання він буде так само поводитися? 

— Терріньєрто, принеси, будь ласка, кави, — раптова зміна тону змусила мене завмерти на місці. Він справді щойно звернувся до мене? Ще й «будь ласка» сказав? Оце зміна настрою!

— Так! Зараз!

Я вилетіла з кабінету так швидко, як тільки могла. Треба зробити й принести каву! Зробити й принести каву! Матінко рідна, а де її у відділку можна приготувати? І, найголовніше, як саме?! Я ж ніколи досі не заварювала напою. 

— О, Терріньєрто! Привіт! Ти чого така налякана, наче за тобою стадо буйволів женеться? — привітно усміхався Колін. Як же добре, що я хоч із кимось устигла вчора познайомитися! І як же чудово, що цей хтось зустрівся саме зараз!

— Коліне, рятуй! — голосно прошепотіла я, побоюючись, що в Керстонворта добрий слух і він усе почує. — Командир попросив принести йому кави, а я навіть не уявляю, ні яку він любить, ні як її приготувати. 

— А чого така налякана?

— Там двоє зі звітом прийшли, ну і…

— О! Спробую вгадати: Шеріл та Донован?

— Еге ж.

— Голосно кричить? — кивнув Колін на двері кабінету.

— Дуже!

— Уф-ф! — скривився співчутливо чоловік. Він узяв мене під лікоть і повів в інший бік. — Ходімо, покажу кухню і допоможу з кавою. А ти замість мене передаси йому кілька паперів, згода? Мені, звісно, потрібен командир, але зараз навіть я не наважуся до нього зайти!

“А мене що, зовсім не шкода?!” — хотілося закричати, та я вчасно прикусила язика. Якщо зараз Колін не допоможе мені з кавою, то кричати можуть уже на мене, а так є шанс, що все обійдеться. До речі, про неї — який там напій пані Еллі радила навчитися варити? 

— Коліне, а ти вмієш готувати ерскавійську каву? 

— Чесно кажучи, ні. А чому саме її?

Схоже, підлеглі не знають про вподобання командира, а я не була певна, чи маю право розповідати про них. Тож сьогодні краще задовольнитися тим, що є, а вже потім навчитися готувати те, що треба. Пані Еллі говорила впевнено, і причин сумніватися в її словах я не бачила.

— Мій батько завжди її пив, коли нервувався, — викрутилася я, аби не казати правди. Ще не вистачало напоротися на гнів Керстонворта через таку дрібничку. — Але якщо ні, то й ні! 

— Знаєш, Терріньєрто, я навіть починаю заздрити командирові! У нього така турботлива учениця!

Ага, турботлива! Якби не хвилювалася за свою нервову систему, ґарта би робила те, що виходить за рамки моїх обов’язків. 

Повертатися до кабінету дуже не хотілося. Якщо точніше, то просто не мала бажання знову бути свідком криків Керстонворта. Утім, коли я боязко відчинила двері, чоловік уже наодинці спокійно перебирав якісь папери. 

— Ваша кава, — поставила перед ним філіжанку. Якийсь ґарт смикнув мене запитати, де ті двоє ділися.

— Убив, підняв два трупи й відправив виправляти помилки, — спокійно відповів наставник і пригубив гарячий напій. 

— О, — ледве видушила з себе. Велика Ганрієто, який же він усе-таки страшний! Невже некромантові дозволено викидати такі коники? Чи, може, він усе-таки жартував?

— Лисичко, ти справді про мене такої поганої думки? 

Керстонворт відкинувся на спинку крісла і, піднявши питливо брови, дивився на мене. У його очах танцювали справжні бісики та веселощі. А я, дурна, й повірила! Та він лише глузував з мене! Відвернувшись до вікна, аби сховати запаленіле від сорому обличчя, гордо промовила:

— Нічого подібного!

— Та ну, ти ж повірила.

— Неправда! І взагалі, то просто ви надто страшний, щоб сумніватися у ваших словах!

— Отакої! А жінки казали, що я дуже привабливий чоловік! Невже брехали?

Він точно знущався, намагався змусити мене ще більше соромитися та червоніти! А можливо, чоловік напрошувався на компліменти? Точно, він же темний, а темні у своїх емоційних поривах розкуті та вільні! Але чекай-но! Не можна танцювати під дудку Керстонворта, варто перехопити ініціятиву чи принаймні змінити тему.

— Спитаю у своєї матері, що вона думає з приводу вашої зовнішності, — цього разу я навіть змогла зверхньо всміхнутися й поглянути в очі наставникові, — ви за віком їй ближчі. Скільки вам, до речі? Тридцять вісім чи вже всі сорок?

— Що?! Я не старий! 

Схоже, не одна я сприймаю слова за чисту монету! Некромант так щиро обурювався, що з рота ледь дим не повалив. Навіть вуха почервоніли чи то від сорому, чи то від злості. А як смішно він губу закопилив! Я не витримала та пирснула, а потім узагалі розсміялася.

— Ви би бачили своє обличчя!

— Ну, Лисичко, я тобі цього не забуду! Сідай-но писати листа батькам, бо я не маю часу.

— А що писати?

— Думаю, ти краще знаєш, що треба написати власним батькам, хіба ні? 

Повинна була б знати, але чогось ніяк не знаходила потрібних слів. Чи треба просити вибачення за ситуацію з Креліцією? Керстонворт відмовився розповідати подробиці, та навіть із нашої короткої розмови я зрозуміла, що наробила лиха. Хіба після такого мене не повинні ненавидіти? Можливо, не варто й писати їм, адже…