Розділ 7

Я не знала, навіщо нам якийсь Стен, проте вирішила не запитувати. Мабуть, просто встигла змиритися з тим, що моя думка нікого не цікавила. Та й за сьогодні так утомилася, що хотілося лише впасти в ліжко й поринути в сон. 

— Не хвилюйся, — пан шукач ішов попереду, навіть не озираючись на мене, — Стен – наш штатний ритуаліст, він швидко з’ясує, чи ми пов’язані як наставник та учениця, чи це все-таки помилка. І я або відвезу тебе додому, або ж нарешті вкладу в ліжко.

— Перепрошую, що? — мені ледь мови не відібрало. Серце забилося в грудях, мов навіжене. Обличчя запалало від збентеження та крові, що миттєво прилила до щік. А пам’ять, наче знущаючись, підкинула той палкий сон, який я щосили намагалася забути. 

— Можеш навіть не вдавати, що маєш досить сил! Я розумію, як тобі хочеться вже відпочити.

Велика Ганрієто, чоловік говорив про сон! Про сон! Як я могла подумати про якісь непристойності? Складалося враження, буцімто серед нас двох я найтемніша і найрозкутіша! Як же добре, що некромант не озирався та не бачив мого обличчя! Навіть не уявляю, що робила б, якби це сталося. Від сорому хотілося провалитися крізь підлогу! 

— Стене, відчиняй! 

Ми зупинилися перед одними із багатьох однаковісіньких дверей, які різнилися хіба що сріблястими, трохи витертими номерами: 23, 24… Поки некромант стукав, я намагалася хоч щось роздивитися, та, на жаль, через тьмяне освітлення зробити це було дуже важко. Лише помітила, що на стінах немає плісняви! Та й то не знати, чи всюди так.

— Командире? — чоловік, який відчинив двері, уже, мабуть, спав, адже сонно тер очі. — Щось сталося? Мені збиратися?

— Ні, маю до тебе особисте прохання, але термінове. 

— Проходьте!

Стен поводився спокійно, не дивився на мене так, наче ніколи досі не бачив жінок, та й загалом складалося враження, що йому байдуже до візитерки. І це робило честь чоловікові, схоже, він справді майстер своєї справи! 

Некромант відвів Стена набік і щось йому тихо розповідав, а я в той час роздивлялася обох чоловіків. На відміну від Рендала, який виглядав вищим, ширшим у плечах, мужнішим,  Стен горбився, сутулив спину та був дуже худим. Чорна, із сивими вкрапленнями шевелюра своїм кольором не надто відрізнялася від густої щетини, що вкривала підборіддя чоловіка. Я ніяк не могла зрозуміти, чи не обманюють мене очі, адже некромант та Стен здавалися однолітками, хоча, можливо, Стен був трохи старшим.

— Терріньєрто, підходь, — сказав пан шукач, стягуючи зі себе сорочку. Безсоромник! Хіба так можна? О Велика Ганрієто, дай мені витримки!

— Ліро Терріньєрто, не хвилюйтеся! — уперше звернувся до мене Стен із утомленою усмішкою на устах. — Ритуал не забере багато часу чи сил. Ви лише маєте покласти свою руку, але, увага, ту, що домінує, на мітку пана Керстонворта. І в жодному разі не забирайте її, поки я буду проводити свої маніпуляції. Якщо все-таки відсмикнете долоню, то нам доведеться деякий час чекати й повторювати все знову. 

— Ви ж у мене нічим тикати не збираєтеся? — з підозрою скосила очі на робочий стіл ритуаліста. Був уже один, який казав не хвилюватися!

— Перепрошую?

Стен дуже здивувався. А ще я зрозуміла, що бовкнула досить двозначну фразу. Пан Керстонворт навіть пирснув, намагаючись стримати сміх. Наче це не він ще декілька хвилин тому зробив так само. 

— Ну, всілякими там кістками в долоні тицяти не збираєтеся? Чи ще чимось на кшталт кинджалів?

— Ні, ніякими колючими предметами я гарних лір намагаюся не штрикати. 
Велика Ганрієто, мушу зізнатися, що мені сподобалася ця балаканина, коли можна жонглювати, грати словами. Ніхто навіть не дорікнув, мовляв, "ліра не повинна такого навіть думати, хіба ти портова діваха, щоб ляпати всілякі непристойності?!". Мама сказала б саме так. А ще – знепритомніла б від сорому, що в неї настільки вульгарна, розбещена  донька! Хоча ні, спершу вона мене б убила, а вже потім знепритомніла б. Мабуть.

— Починаймо, бо нам зі Стеном завтра на роботу, — весело озвався некромант і став навпроти мене.

— Клади руку!

"Клади, клади", — подумки перекривляла я пана шукача, а в самої аж пальці заніміли та руки затрусилися. Стояти так близько до напівоголеного чоловіка, торкатися його… Це було якось неправильно, тривожило мене, але водночас сповнювало бентежним передчуттям чогось нового та цікавого.  

Я не могла похвалитися великим колом знайомих чоловіків, та й ті, яких знала, були або родичами, або сусідськими дідуганами. На балах я уникала уваги осіб чоловічої статі, бо не хотіла давати матері й, особливо, Креліції приводу випхати мене заміж. 

— Ну що я можу сказати… — вирвав мене із задуми  голос Стена. Він уже закінчив? Я настільки занурилася у свої думки, що навіть нічого не помітила? — Ліра справді твоя учениця, Рендале, але пов'язані ви трохи дивно та кострубато. Я б рекомендував вам декілька днів провести якомога ближче. Можливо, візьмеш ліру Терріньєрту на роботу або ж, навпаки, домовся про вихідний. 

— Ти диви, який жартівник! Хто мені дасть той вихідний? 

— Тоді видай лірі форму стажерки і тягай за собою. Вибач, але інших варіантів немає! 

Рендал

А чого я, власне, очікував від Стена? Щоб він або підтвердив зв'язок, або ж заперечив. Стен підтвердив. То якого ґарта тепер коти на серці шкребуть? Мабуть, тому, що поруч зі мною (а особливо зараз!) Лисичка у величезній небезпеці. Багато хто мріяв відтяти мені голову чи добратися до якихось таємниць і не мав жодного шансу цього зробити, бо підібратися до некроманта не так уже й легко. А тепер шанси в усіх виродків, злочинців та ідіотів несподівано збільшилися! 

Учениця, яку фактично сама магія мені нав'язала, – це не порожнє місце, не звичайна особа. За кожну її травму я буду покараний: щоразу, коли вона опиниться в небезпеці, мені воздасться ще раз так. І якщо раптом дівчину вб'ють, то єдине, що встигну зробити, перш ніж вирушити за нею, — помститися. Та й то, якщо знатиму кому.