Розділ 6

Рендал

Дорогою до місця злочину я ще наївно сподівався на швидкий результат. Ось ми скоренько прибудемо, я хутенько підніму двох небіжчиків, гарненько їх про все розпитаю – і можна спокійнісінько повертатись у відділок писати звіт. Та, мабуть, сьогодні був не мій день! 

Хай би ґартові пси цього виродка роздерли! Справа з самого початку здавалася такою простою, а тепер мені вже вити хотілося! Не знаю, хто заварив усю цю кашу, та він точно знав слабке місце в моєму дарі й майстерно це використав, коли розправлявся з двома аферистами.

— Ґартова погань! — визвірився Лойс, зрозумівши те саме, що і я.

— Щось від цієї справи аж за милю смердить, — прокоментував я, дивлячись на два тіла, які тепер навіть упізнати було важко. — І я зараз не про запах від трупів. 

Некромантів у світі вважали ледь не повелителями смерті, здатними не лише підняти армію нечисті, а й повернути до життя загиблого. Такі собі напівбоги!

Та, на жаль, а може, і на щастя, у цього дару, як і у всього у світі, були обмеження. Можна було підняти армію мерців чи навіть висмикнути з надр ґартового урочища дрібноту серед демонів, та ні оживити людини, ні поговорити з нею, якщо немає деяких органів, ми не могли. Як би не хотілося, але скелет чи будь–які останки не в змозі розповісти хоч щось, якщо не буде щелепи, голосових зв’язок, язика та мозку. А от казочки про те, що ми вміємо прикликати духів чи керувати ними, хоч як прикро, залишалися лише вигадками.

Однак не кожен знав про ці слабкості некромантів. Навіть під загрозою смерті ми намагалися про них мовчати, бо тоді всіляка шантрапа намагатиметься використати цей факт проти нас. Та цього разу наш убивця точно був утаємничений у наші справи: в обох трупів були пошкоджені щелепи та, можливо, мізки. Достеменно дізнатися, чи вдасться витягнути хоч якусь інформацію, можна буде лише після огляду в морзі.

— Пане Керстонворте, — один із хлопців низького рангу, яких ми називали чорноробами, простягнув мені два згортки, — ми неподалік знайшли жіночу рукавичку. Хтозна, чи це доказ, чи просто якась ліра на прогулянці загубила, але гляньте на цей дивний ґудзик. Мабуть, він якраз із одягу вбивці. А зважаючи на залишки крові під нігтями жертв, можна виснувати, що вони з кимось боролися. Наразі це все. 

— А сліди? — забираючи згортки, спитав я. — Ми ж у лісі!

— Є, та надто багато різних. Самі ж розумієте: це узлісся, тут щодня прогулюється безліч людей.

— Залишки аури?

— Усе зачищено, хлопці розводять руками. Можливо, ви зможете щось відчути!

Після того, як побачив стан трупів, уже навіть не сумнівався: ніяких залишків магії ми не знайдемо. Та хіба мене даремно вважають найсильнішим некромантом королівства? Я теж маю козирі на руках, про які мало хто знає. Хлопці ледь рота не роззявляють — усе чекають, що буду робити. Навіщо змушувати їх мучитись у здогадках?

— Терміос шессує верітас! — шепотів слова закляття, якого ніхто й ніколи не чув. Та й не міг почути, якщо не стояв поруч, коли я його використовував. Мій винахід, моя гордість! Уже не раз саме воно допомагало знайти ту жадану ниточку, яка вела до заплутаного клубка. Принцип дії був настільки простим, що іноді я сам дивувався, чому ніхто раніше не допетрав цього! 

Чари дозволяли побачити зміни в аурі неживих предметів або ж, у нашому випадку, в аурі навколо рослин. Насправді, хто б що не казав, та аура є у всього, що нас оточує: в одягу, у прикрас, у шаф чи диванів. Особливо виражена вона в рослин та тварин. Будь–яка подія, яка супроводжується виплеском емоцій, впливає на природну атмосферу довкілля, відкарбовується на ній, наче клеймо на тілі людини. Мені залишалося лише знайти цю зміну та проаналізувати її, як уже не раз робив. Від дерев чи трави повинно тягнути темними еманаціями: страхом, болем і, найголовніше, смертю. 

— Лойсе, хай цих двох переправлять до нашого моргу, — уважно розглядаючи все навколо, кинув товаришеві. — Я їх огляну вже там.

— Гаразд! А потім?

— А потім домовся зі своїм знайомим, щоб оглянув іншу нашу знайому. Далі я тут сам!

Щиро кажучи, я хотів здихатись усіх свідків та попрацювати наодинці: вони заважали мені хоча б щось розгледіти! Усе-таки від багатьох моїх підлеглих вельми тхнуло страхом! Я це й так знав, не потрібно було навіть ауру роздивлятися — у них на лобі все написано. Та якщо у відділку мені це ніколи не заважало — бояться та й бояться, їхні проблеми, то на місці злочину такий переляк  неймовірно дратував і доводив до сказу. Шукачі, ґартову люльку їм у печінку! Вони повинні бути найбільшим пострахом злодіїв та психопатів, а натомість самі переді мною трясуться від жаху. Тьфу!

— Пане Керстонворте, я хотів би допомогти! — Ерік якогось ґарта бігав поруч. Хто взагалі впустив сюди стажера?

— Іди звідси! 

— Але я…

— Сказав же, іди звідси! Мені треба зосередитися і щоб поруч нікого не було. Це заважає.

Я знову брехав. Можливо, щось і знайдеться (звісно, коли всі підуть), та поки що все, запевне,  вказувало на не надто приємний факт: убивство сталося не тут. Ніяких змін в аурі рослин, ніяких слідів чаклунства в цих краях чи навіть банальної боротьби за життя. Чисто. Тільки на місці, де лежали трупи, було помітно зміни, та вони ні про що не свідчили. Лише про сам факт, що тут лежали небіжчики.

У відділок я повернувся роздратованим, сердитим та, як і думав, із порожніми руками. Майже. А втім, дещо таки знайшов – уже після того, як мої хлопці покинули місце злочину й залишили мене самого. На одному кущі я примітив залишки темної еманації. Отже, або наш убивця найняв когось, щоб позбутися трупів, або сам володіє темною магією. Принаймні треба шукати насамперед темного, а надалі буде видно. 

— Рене, ну що там? — Лойс із записником та олівцем напоготові вискочив зі свого кабінету та рушив зі мною до моргу. 

— Нічого, що могло б нам допомогти. Може, ті двоє щось скажуть.