Розділ 5

Террі

Велика Ганрієто, як усе болить! Таке враження, що по мені пробігся табун диких коней під час гону. На тілі наче живого місця не лишилося, а ноги взагалі заніміли.  Ґартова видра Креліція! Звідки в ній стільки сили? Ніколи б не подумала, що в цієї слабачки аж такий удар. Я хоч і не пам’ятала моменту, коли вона мені врізала, проте чудово розуміла, що без неї не обійшлося. 

— Ну ось, – почула чужий, незнайомий чоловічий голос. Він лунав тихо, та відбивався у скронях надто голосно. Голова тріщала, ледь не розколювалася навпіл. — Дівчина приходить до тями. 

— Якісь рекомендації будуть? 

О ні! Ні–ні–ні! Цей голос я вже точно запам’ятала на все життя і з його власником точно не хотіла зустрітися знову.  Чого він досі тут? І де тато й мама? Вони б точно не залишили мене наодинці з цим ґартовим шукачем! 

— Дівчині треба лише відпочити. Ніяких серйозних травм у неї немає, тож я піду! Якщо буду потрібен, ви завжди можете до мене звернутися.

— Я проведу, — почувся ще один незнайомий чоловічий голос.

Велика Ганрієто, що відбувається? Чому після бійки з Креліцією поряд зі мною чужі люди, а мами й тата ані слуху, ані духу?! 

До того ж цей запах! Тільки зараз я усвідомила, що пахло інакше, не так, як удома. Не відчувалося невагомих пахощів квітів, аромату духмяних здобних булочок за рецептом якоїсь пані з Ордувії, який мама виміняла у своєї подружки на пляшку нашого вина. Натомість пахло хлібом, нещодавно спиляним деревом та якимись солодкими парфумами. І з цього можна зробити цілком логічний висновок: я не вдома. 

Що ж робити? Чи є шанс утекти? Спочатку варто було б хоч оглянути місце, де я опинилася, та мені не хотілося видавати себе й показувати, що нарешті отямилася. А поруч точно хтось був – чулися тихі кроки та роздратоване сопіння.

— Ну ж бо, Лисичко, розплющуй свої гарненькі оченятка, — Рендал Як–Його–Там стояв навіть ближче, ніж я собі уявила. — Я знаю, що ти вже опритомніла. Твоє дихання від хвилювання прискорилося, під повіками виразно бігають очі, а рука смикається. Боїшся?

— Не боюся, — огризнулася я, розплющивши очі й побачивши схиленого наді мною некроманта. — Просто немає бажання вас бачити!

— О, тоді мушу розчарувати, — надто весело сказав він, — бо тепер ти мене бачитимеш щодня!
Душа завмерла від його слів. Я таки опинюся за ґратами! Ось чому немає поруч батьків: мене заарештували й збираються відправити до в’язниці. По-іншому пояснити фразу шукача я не могла.

— А тепер, оскільки ми вже з’ясували, що ти при пам’яті, дай-но мені відповідь на одне питання: що це було?

— Де? — у горлі все пересохло. Голос, що вирвався з рота, був тихим та хрипким. 

— У тебе вдома, звичайно, де ж іще!

— Навіщо вам то знати? Це наші сімейні справи, які нікого не стосуються.

Рендал Як–Його–Там випрямився і вп’явся в мене проникливим поглядом. Роздивлявся так, ніби намагався знайти щось незвідане, щось неприродне. Його очі виразно сяяли та блищали, хоча, можливо, мені лише здалося і то був відблиск від свічки, що стояла неподалік. 

— Зараз важливо все. Отже, що сталося?

— У Креліції, схоже, дуже гарний удар, — пробурмотіла я, намагаючись сісти. Спина вже німіла від незручної пози. — Не пам’ятаю, як вона мене вдарила, але, очевидно, саме так і було. Та й відчуття це підтверджують: усе тіло нещадно болить. 

Сенсу сперечатися з шукачем не було. Як би мені не хотілося вдати байдужість чи впевненість, я чудово розуміла, що втрапила в халепу. І хоча кімната, де ми перебували, аж ніяк не нагадувала кабінету у відділку, а камери в’язниці й поготів, мене все одно це непокоїло.

— І все? Більше нічого? 

— А що ще? 

Якийсь він дивний. Ставив такі питання, нібито я щось накоїла. А це мене, між іншим, відлупцювала та ґартова кобила Креліція! 

— Рене, на кілька слів!

Другий власник незнайомого голосу стояв неподалік. Він сперся ліктем об стіну і, схоже, уже давно слухав нашу розмову, тільки не втручався. Його обличчя я не могла роздивитися. Надворі ніч, у кімнаті темно. Сяйва, яке розходилося від декількох свічок, було замало, аби повністю освітити приміщення; вистачало лишень на те, щоб не розбити голови, коли спускаєшся сходами, або не зламати ноги, якщо хочеш кудись пройти. Та голос точно не належав молодому чоловікові. У ньому було щось таке, що безпомилково вказувало на поважний вік. Можливо, йому десь стільки ж років, як і батькові. Цікаво, хто він? Ще один шукач? 

— Подумай, Терріньєрто, добре подумай, може, ще щось згадаєш! А я поки що відійду! 

Над чим я мала думати, що згадати? Невже вдома щось сталося? Я аж стерпла. Мене мов морозом пройняло, стало страшно. Душа похолола, серце калаталося в грудях, мов навіжене. Пальці на руках і ногах заніміли, я навіть відчула, як кров відхлинула від обличчя. Тіло наче заклякло, сперло дух, а в голові стояла жива картина минулого — охоплена вогнем хатина і крики переляканих людей. Тільки цього разу це був не будинок мадам Рорті, а батьківський маєток. Невже я...?

— Гей–гей–гей, Лисичко! Негайно опануй себе! Тільки повторного сплеску нам тут не вистачало! 

Некромант умить опинився поряд, а разом із ним і незнайомець. Обидва схвильовані, але зібрані, готові до будь-яких подій. Отже, я таки щось накоїла!

— Я… Мої батьки… Вони живі? — якимось невиразним, дерев’яним голосом запитала я. Мені доконечно потрібно було почути відповідь. Наразі це єдине, що хвилювало найбільше. Найголовніше і найважливіше. Важливіше навіть за те, що зі мною буде далі.

— Живі. Не знаю, що робиться у твоїй голові, Лисичко, але можу запевнити: твої батьки живі й здорові, як і твій брат. 

— Велика Ганрієто, дякую тобі! — полегшено зітхнула. Із пліч наче гора звалилася – настільки краще стало. 

— Чого не скажеш про твою сестру, — Рендал Як–Його–Там говорив дивно. І чомусь міцно стиснув мою руку, хоча збоку здавалося, що він просто тримав мене за долоню.