Розділ 3

Батьки й справді розстаралися так, ніби до нас мав завітати сам король. Навіть до Ночі Благословення вони настільки не готувалися! А тут і штори змінили – повісили яскраво-сині зі сріблястими візерунками, підібравши точнісінько до кольору нашого герба. І мармурова підлога, начищена до блиску, сяяла й аж переливалася в променях сонця, що пробивалися крізь вікно. А скільки навкруги було квітів! Здавалося, я за все життя стільки не бачила.

— Ого! — вирвалося здивоване та навіть трохи перелякане. — Цікаво, з нагоди чого таке пишне оздоблення?

— Я б теж хотів знати, — Деміан крався позаду, ніби збирався затулятися мною, мов живим щитом, від якогось дикого звіра. — Тобі не здається це дивним?

— Дивнішим за те, що ти, кремезний хлопець та сильний маг, ховаєшся за моєю спиною? Ні, не здається.

Звісно, я жартувала. Ситуація лякала й дивувала не менше, ніж брата! А коли ми зустрілися з мамою та Креліцією, то моя душа дременула аж у п’яти. 

Вони мило усміхалися одна одній, а побачивши нас із Деміаном, наче й  зовсім здуріли: піднялися та кинулись обіймати, щасливо щебечучи про важливий день.

— Доброго ранку, люба! — мама міцно поцілувала мене в щоку. 

— Що відбувається? — на відміну від інших, мій настрій ставав дедалі гіршим, оскільки я не могла зрозуміти, з якого приводу ці веселощі. Ще вчора ввечері матінка так надривалася, що навіть собаки їй підгавкували, а сьогодні трималася, нібито ніякої сварки взагалі не було! Еге ж, і це вкрай підозріло.

— Сестричко, ти як завжди, — Креліція скривила своє гарненьке личко. Ну хоча б ця поводиться звично – зарозуміло й пихато. — Де твої манери?

Креліція – наша з Деміаном старша сестра. Вона не успадкувала від батька ні краплини магії, та, схоже, увібрала від його рідні цілий букет найгірших якостей. Пихата, нахабна, як тітонька Ліретта, кузина тата по батьковій ліній, і так само жадібна до грошей. Іноді, дивлячись на сестру, я замислювалася: а чи не продала б вона й нас, якби їй запропонували чималеньку купу золотих? Аж занадто до них тяглася Креліція, навіть заміж вийшла за кеннера Гартінського через його великі статки. І байдуже сестричці, що той кеннер страшний та підстаркуватий! Народила йому двох дітей, яких я останній раз бачила ще чотири роки тому, але й тоді вони прийняли мене за служницю. 

Загалом сестричка зайвий раз не розповідала дітям про свою родину, не привозила їх у гості і сама нас не часто запрошувала. А якщо й кликала, то тільки за наказом свого чоловіка, якому було конче щось потрібно: чи то батькова допомога, чи то похизуватися перед іншими кеннерами та їхніми дружинами. Мовляв, дивіться, яка в нас велика дружна родина! До речі, своїх батьків він уже не мав: ті спочили років зо двадцять тому.

Хоча, ніде правди діти, Креліція і досі залишалася миловидою, а її обличчя – молодим та свіжим, наче наливне яблучко в саду. Попри те, що сестра була старшою за мене на десять років, вона мала чудовий вигляд, і збоку могло здатися, що ми з нею ровесниці! Струнка, як тополя, гарна — навіть не скажеш, що народила вже двох дітей. 

— Ну-ну, дівчатка, не варто сваритися, — втрутилася мама, хоча я навіть рота не встигла відкрити. Немовби знала: якщо я відповім цій видрі, то сварки не уникнути. — Такий хороший день, а скільки ще справ треба зробити!

— Яких справ? — Деміан, як і я, не любив таких сюрпризів. Він усміхався начебто й весело, але в його очах не було й натяку на веселощі. У погляді брата виразно читалися стурбованість та хвилювання. — Матусю, у нас якесь свято? Може, у нас скоро з’явиться ще одна сестричка чи братик?

— Демі, тіпун тобі на язик, скажеш таке! У нашому з батьком віці тільки онуків уже няньчити, — мама аж зашарілася, зніяковівши від братового питання. — Доста, нічого не скажу! Буде сюрприз! Ідіть приведіть себе до ладу, прийміть ванну та вдягніться святково! У нас сьогодні буде важливий гість.

Не знаю чому, але в мене по спині аж холод пробіг. До тата не раз і раніше приїжджали гості та в невимушеній атмосфері домовлялися про якісь послуги. Або ж дегустували сортові вина зі сімейної виноробні чи вели перемовини про їх постачання. А бувало, і просто заскочить хтось із вилікуваних пацієнтів, аби особисто віддячити за порятунок. Зрештою, тато працював цілителем у військовому шпиталі, там частенько на лікарняних ліжках опинялися навіть командири елітних загонів. 

Та цього разу не могла позбутися гнітючого відчуття – здавалося, попереду неминуче чекає щось страшне й жахливе, щось таке, чого ніяк не уникнути. Я не знала, що буде ввечері, тож вирішила цього разу не влаштовувати сцен та не з’ясовувати стосунків. Мама начебто заспокоїлася, навіщо лізти в пащу драконові? 

Приготування не зайняли багато часу, я навіть встигла розпитати Деміана про навчання. Як же я йому заздрила! Годі слів підібрати, щоб виразити ці почуття! Найкраща, можна навіть сказати, елітна академія цілительства «Норгелайн», до того ж у самісінькій столиці. Нею опікувалася безпосередньо королівська родина, найкращі випускники практикувалися в найпрестижнішій клініці королівства. А якщо добре себе зарекомендувати, то можна отримати посаду навіть при палаці. 

Це було моєю найпалкішою, найзаповітнішою мрією – опинитися в «Норгелайні»! Але її здійснив мій брат, який виявився кращим цілителем, ніж я. І хоч як би сильно я не любила Деміана, проте пекучий жаль розривав мою душу зсередини, а шалена заздрість не давала серцю спокою. 

— Террі, там просто жах скільки завдань задають, — квапливо і захлинаючись розповідав брат, а його очі блищали від захоплення. Хвала Великій Ганрієті, що він за своїми емоціями не бачив того, що відображалося вже в моїх очах. — Але, попри це, скільки нового я вже встиг дізнатися! А професори – то справжнісінький скарб!

Це я мала отримати такий щасливий шанс, адже ще з дитинства марила про навчання на цілителя саме в «Норгелайні»! Але доля вирішила поглузувати з мене: не дала достатньо сильного дару, проте нагородила ним мого рідного брата. А може, вона хотіла таким чином підштовхнути мене ще старанніше вчитися та практикуватися? Еге ж, напевно, причина саме в цьому! А я, дурненька, такого собі надумала, так себе вже накрутила!