Розділ 2

Рендал Керстонворт

Дівчина не відразу зомліла на моїх руках. Щиро кажучи, я сподівався, що вона протримається менше, усе-таки прямий контакт у вигляді поцілунку – це неабищо.

Але дівчисько навіть намагалося вирватися, і потрібно було докласти значних зусиль, щоб його втримати та не розірвати поцілунку. Сила з неї лилася бурхливим потоком – чиста, первозданна, без будь-яких домішок.

Темна! Яке цілительство, ґарт би побрав тих бовдурів, котрі дівчині наплели дурниць! Та її з такими здібностями навіть на крок не можна підпускати до пацієнтів, аж доки ті не помруть. Хіба що поставлено за мету добити пораненого. Я готовий був навіть побитись об заклад, що порушниця така сама, як я, якби не знав: до такого віку, не вміючи керувати власною магією, вона б не дожила.

Ні, у неї щось інше, не некромантський дар, але щось таке саме темне, таке саме сильне. Ще й ця історія з підпалом та забороною на використання магії, схоже, білими нитками шита… Мені шкребло в підсвідомості, аж пекло, настільки цікаво було докопатися до правди.

Якщо дівчина не збрехала й ніякої справи не було, а людських жертв і поготів, то про жодну заборону навіть не могло би йтися. Тоді звідки вона взялася?

Я підхопив тендітне тіло рудої красуні й переніс його на стару, потріпану часом тахту, яка самотньо стояла біля єдиного в кімнаті вікна. Та скрипнула під вагою дівчини, але принаймні не розвалилася на друзки. Інакше було б негарно!

— Лисичко, а ти цікава, — я невагомо провів пальцями по пишному, густому волоссю.
Молода вродлива дівчина, з променистими зеленими очима та кораловими устами, викликала досить непристойні бажання. Хотілося згребти її в обійми, забрати до себе й віддаватися пристрасті аж до солодкої знемоги! Та тільки навряд чи рудоволоска оцінила б таке бажання. Хоча, якщо її сила така сама темна, як і моя, то, цілком можливо, що вона б і не пручалася.

— Ґарт, про що я тільки думаю? — відсмикнув руку від красуні й відійшов на кілька кроків. — Це все магія, щоб її! Поруч із темними завжди якесь безумство коїться, але щоб так тягнуло до зовсім не знайомої дівчини?! Це вперше зі мною таке!

Окинув поглядом кімнатку, просканував парочкою заклять — нічого, що могло б вийти за межі нормального. Страшних ритуалів тут точно не проводили, заборонених інгредієнтів та артефактів нібито не було. Та й Терріньєрта Ейдер не схожа на досвідчену злодійку, щоб швидко заховати речі, від яких за верству тягне силою.

Звісно, зустрічалися мені й не такі невинні кізочки, які кліпали своїми гарненькими оченятами і яких гріх було підозрювати в чомусь, а насправді виявлялися таки нічогенькими хижачками й тварюками. Аж згадувати моторошно! Проте в цьому випадку інтуїція мені підказувала, що дівчина нічого не приховує. Отже, треба залишити її та повернутися. Коли б хоч знаття, куди саме повернутися! Мабуть, у відділок. І треба ж було такому статися! Навіть якби й хотів вигадати, то не зміг би: руда порушниця вирвала мене прямо з допиту та місця злочину, де я був саме в статусі підозрюваного, а не в статусі шукача!

— Ех, Лисичко, проблем ти мені підкинула, — я ще раз глянув  на дівочу фігуру, облизнувся і тихесенько, щоб не потривожити красуні, пішов. Треба у відділок, бо ще припишуть мені цей проклятущий замах на “мою наречену”, хай їй грець! 

Опинившись на вулиці, я навіть не здивувався. Дівчина все-таки має голову на плечах: практикувалася в магії у віддаленому старому будинкові серед лісу. Схоже, боялася, що хтось може побачити, як вона чаклує, і вирішить повідомити відповідні служби. Мені свідки зараз теж не потрібні, тож нічого світитися перед людьми.

Звичним рухом торкнувся сережки в лівому вусі, і портальний вихор, що утворився відразу після цього, підхопив мене й поніс у відділок. Якби ж то ще знайти слова, аби пояснити своє раптове зникнення!

— Ґарт би тобі печінку вирвав, Рене! Що за фокуси?! — а ось і Лойс, мій наставник ще за часів стажування.

Йому вже було далеко за п’ятдесят, як він любив говорити, а якщо точніше, то шістдесят вісім років. Повністю сивий, із коротким кучерявим волоссям, такою ж куцою борідкою, наставник міг заткнути за пояс з десяток молодиків. Незважаючи на вік, він намагався триматися у формі, був міцно збитим та дужим.

— Лойсе, не репетуй, зараз усі збіжаться, — я скривився, уявляючи таку картину. Без звичної форми шукача, узагалі без будь-якої сорочки, напівголий посеред коридору, я ще з місяць буду посміховиськом, чутиму вслід насмішки та непристойні жарти.

— Та чхати на всіх, — наставник і друг махав перед моїм обличчям кипою паперів. Він із якогось дива постійно їх тягав зі собою. І на яку хворобу?! — Якого ґарта ти втік?! Уявляєш, чого мені коштувало випросити в шерра Вірборна не оголошувати тебе відразу в розшук?

Я не зміг стримати гримасу огиди. Точно, ну хто ще міг узятися за справу, у якій сам голова шукачів фігурує підозрюваним, як не цей скажений пес Вірборн?! Єдині, хто стоїть наді мною, — сам король і цей.

— Шерр, — знущально протягнув я, криво посміхнувшись, – чи давно він ним став?

— Рене, досить! — Лойс крадькома озирнувся, щоб ніхто чужий не почув зайвого, і тихо прошепотів: — Давно чи не давно, а ми повинні тепер до нього тільки так звертатися. А ти наче навмисне дражниш Вірборна, ще й зник із місця злочину. Якого ґарта, питається?!

— Клянуся, друже, це настільки дурна випадковість, що я навіть не знаю, як пояснювати! – усміхнувшись, розвів руками. — Мій одяг вже відправили на експертизу?

— Відразу ж, – кивнув товариш, і ми швидкими кроками попрямували до мого кабінету.

— Проти тебе майже нічого немає, одяг чистий, ніяких слідів крові чи залишків отрути.

У мене й мотиву, власне кажучи, не було. І, звичайно, у кімнаті нареченої чиїхось ще слідів, окрім моїх, не знайшли. У цьому я навіть не сумнівався.

— Зараз щось накину на плечі й піду до цього ше-ерр-ра, — проспівав я.