24 Краплі

До академії вони пішли, коли в обох вже не було сил ані сміятися, ані продовжувати лоскотати один одного. Взяли два кошика речей, яких вони набрали у Золотій вежі, знищили самохідний віз, який був вже непотрібний, і попрямували до сходів. До тих самих сходів, крокуючи по стежині до яких в Хаола знову стискалося серце.

«Ті самі дерева, коники, запах вологи, — розглядав він все навколо, намагаючись повірити в те, що з ним все це відбувається насправді. — Невже я знову в академії…?»

Наблизилися до сходів.

— Ох, — побачив Ракор швидкі струмки, що стікали по них, — видно зараз у випускників заняття з дощу, — підняв погляд до сірих хмар, які висіли над академією.

— Заняття з дощу? — вмить оживився Хаол. — Хаха! Отже над всією академією дощ ллє! — помчав нагору.

— Хаоле! — посміхнувся викладач йому вслід. — Обережно! — поспішив за ним. — Не підсковзнися!

А той лиш сміявся, хлюпаючи тканинними черевиками по струмках. В повітря підіймалися сплески, ставав чіткішим запах вологи, гучнішим дзюрчання. А коли Хаол нарешті піднявся до великих зачинених воріт, то відчув на собі рясний дощ, який просочував плечі.

— Хах! Наставнику! — швидко розкрив він свою нову парасольку і подивився назад.

— Що? — наблизився той. — Хтось вийшов хмарою за межі академії? — посміхнувся, стоячи на дві сходинці нижче і не під дощем.

Стукали краплі по парасольці, стікали з неї рясні струмки по спицях.

— Відкрийте! — нетерпляче запросив хлопець.

— Хах, заходь, — начаклував він і над собою блакитну парасольку, підійшов до воріт та за допомогою магії відчинив одну стулку.

«Невже…?» — застигнув Хаол, з захватом дивлячись у середину.

Не вірилося. Чесно не вірилося в те, що він знову тут. Знову із наставником, під дощем якогось з випускників і на порозі рідної академії. В одному кроці від того, аби зайти на двір.

— Заходь, — привітно усміхнувся Ракор, вириваючи його з власних думок.

— Га? — розсіяно глянув Хаол на нього, повернувся до входу та ступив усередину.

«Дідько…» — підкосилися в парубка ноги від блаженства.

Усе навколо хлюпало під дощем. На кам’яних плитах подвір’я стояли калюжі, вкриті концентричними колами. По закручених дахах тарабанили краплі, що збиралися в струмки та справжніми водоспадами стікали донизу, розмиваючи землю і скелі. Листя дерев тремтіло та глухо шелестіло, розбиваючи собою кожну нову краплю, що падала на них. Летіли бризки, стікали краплі. А в заростях кумкали, ніби коментуючи дощ.

Усе тут було в дощі. Все пахло, звучало і хлюпало.

В Хаола навернулися сльози, від такої картини.

— Хаоле, — став Ракор біля нього, зачиняючи браму. — Ходімо? — поклав долоню йому на дальнє плече, ніби обіймаючи.

— Угу… — жалібно кивнув той і шморгнув носом.

— Хаоле, — розчулено зазирнув він в обличчя. — Що сталося?

— Дощ такий гарний, наставнику… — уривчасто набрав в легені повітря. — Так гарно, — покосився на вчителя та рушив вперед.

Ракор ніжно посміхнувся.

Хаол зробив один крок, другий, як вступив у калюжу та зупинився, дивлячись на неї. Хлюпнув по ній ногою, підіймаючи бризки.

— Хочеш по калюжах пострибати? — потішно видав наставник.

«Я так давно цього не робив…» — перевів він погляд на сусідню калюжу та хлюпнув по ній іншою стопою.

— Як в дитинстві, — коментував Ракор.

— Угу… — тужливо кивнув Хаол і втягнув соплі, потроху заспокоюючись.

«Колись це було весело…» — ступив до ще однієї калюжі та з розмаху хлюпнув по ній ногою, підіймаючи в високі бризки. 

— Хм, — засмучено, але з інтересом покосився на ще одну калюжу.

Підійшов, хлюпнув. Перейшов до іншої і знову хлюпнув по ній.

«А це дійсно весело,» — шморгнув носом та почав стрибати по калюжах, як по числах в одній грі.

У повітря злітали бризки, їх дзвінкі сплески. Краплі падали на штани, калюжі просочували взуття. А Хаол потроху відпускав весь свій сум та починав посміхатися, насолоджуючись такою простою грою, за яку його часто сварили в дитинстві.

Ракор спостерігав за ним із батьківською посмішкою, бачачи в Хаолі лиш маленьку дитину, яку помістили у тіло підлітка.  

Полишив Хаол стрибання тільки коли в його чоботях вже хлюпала вода з усіх калюж подвір’я, штани були мокрими та брудними до стегон, а на обличчі сяяла широка посмішка задоволення від того, чим він зараз займався.

— Хах, — попрямував наставник до нього, бачачи, що учень більше не стрибає, а просто стоїть у калюжі і дивиться навколо. — Настрибався, журавлику? — провів долонею по його голові. 

— Хм, — радісно витягнувся він до руки, ніби кіт, який бажав ласки.

— Хах, мій ласкавий учень знову повертається? — провів по голові ще раз.

— Я любив, коли ви мене гладили по голові, — притулився Хаол до Ракора.

— Моє пташенятко… — лагідно обійняв його і поцілував у маківку.

— Наставнику… — зніяковіло та ніби ображено відсунувся хлопець. — А як побачить хтось? — скуто озирнувся.

— Всі учні на уроках, — посміхнувся той.

— Ніби через вікна неможна побачити щось, — покосився на будівлю академії.

Ракор покачав головою, милуючись ним:

— Хаоле, менше б ти відволікався від уроків, дивлячись у вікна, — поцілував у тім’я, обійняв за плече та повів всерединв академії.

«Ну от, — трохи ображено опустив підліток очі, — тільки прийшов, а мене вже повчають… — примружено покосився на наставника. — Мені подобається!» — стрімко обійняв його, притиснувшись скронею до плеча.

— Хаха! — обійняв його Ракор у відповідь. — Пташенятко!

Першою справою вони відправилися до кімнати Хаола, залишаючи після себе мокрі сліди від взуття і дві доріжки крапель від складених парасольок.

Парубок крокував цими коридорами та відчував, як знову розквітає душа, як вона заповнюється натхненням і наснагою вчитися. Згадувався галас на перервах, купа учнів перед першим уроком, що одним потоком прямували до їдальні чи на заняття. Ціла орава цих самих студентів, які спускалися сходами, після останнього уроку.