23 Птах та пташеня

Співали та пурхали птахи, шелестіли від легкого вітру дерева, віз поскрипував, трохи хитаючись при їзді, а в повітрі потихеньку з’являвся приємний аромат вологості, як після дощу. Небо все більше і щільніше затягувало хмарами. Звіддаля доносилося ледве чутне гуркотіння. А серед високих дерев все ясніше вимальовувалися світлі скелі рідної академії.

Хаол дивився на все це і не міг повірити власним очам. Він знову тут. Знову в дорогому серцю місці. Ось ці дерева, кущі, сама дорога та протоптані стежки, по яких він ходив до найближчого міста. Повз яких вони з наставником їздили до Золотої вежі, на свята, на побачення із Вайо. Ті самі шляхи. Ті самі деталі. Каміння, зарості, птахи, які гніздилися на скелях.

Хлопцю хотілося зіскочити з возу на землю та побігти вперед власними ногами. Один крок, другий, третій і він вже на тій самій стежині, на сходах, біля воріт.

Сльози наверталися на очах. А в грудях починало боліти.

— Наставнику, — підсів він до Ракора та жалібно обійняв його.

— Що сталося, хмаринко? — лагідно обійняв той.

— Ми біля академії… — шморгнув Хаол носом, взагалі не розуміючи чому починає плакати.

Адже все добре, адже він нарешті тут — у місці, про повернення до якого він стільки марив, стільки мріяв і думав кожного дня. Він тут, біля академії. То чого ж течуть сльози? Чого так тужливо стає? Чого так боляче в серці?

— Так, ми близько, — поцілував викладач його в тім’я, починаючи гладити плече. — Вже зовсім скоро приїдемо.

— В академії… — жалібно повторив Хаол.

А ось і та сама стежка, що вела до академії. Те саме місце дороги, на якому вони розлучилися на декілька невимовно довгих місяців. Віз зупинився. Хаол глянув на зарості дерев із кущами, в які він стрибнув того самого рокового дня.

— Ти тут, Хаоле, — співчутливо промовив Ракор, подивившись на те саме місце. — В академії, — провів долонею по плечу.

— Я не хочу більше пропадати! — у паніці подивився той на нього. — Не хочу! — стиснулося його горло, а з очей полилися рясні сльози. — Завжди хочу знати де ви! — вдарив кулаком по коліну. — Завжди хочу, аби ви швидко знаходили мене! Завжди хочу бути там, де ви знайдете мене та повернете! Завжди хочу бути магом!

— Пташенятко… — пригорнув він його до себе, починаючи заспокоювати магією та погладжуванням по спині.

— Ви мене так довго шукали! Я загубився! Я взагалі не знав що мені робити і куди йти! А я хотів! — у відчаї заявив Хаол у весь голос. — Наставнику! Я б пішов до вас із голими ногами, якби знав шлях! Наставнику! Я не хочу більше губитися! — притиснувся обличчям до його плеча та болісно заволав, випускаючи все, що накопилося всередині.

— Хмариночко… — голубив той учня. — Дощику мій… — притиснувся губами до волосся. — Журавлику…

— Зробіть якісь амулети! — ридав Хаол, здригаючись від схлипів. — Позначте мене якось! Я не хочу знову бути зниклим! Ніколи! — притиснувся до викладача з усіх сил.

— Амулети? — узяв Ракор його скроні та підняв обличчя до себе. — Хочеш якісь амулети?

— Так! — в паніці кивнув він. — Якщо я зникну, щоб ви одразу знали де я! І щоб я знав де ви! — швидко шморгнув носом. — Щоб завжди міг повернутися! Щоб ніколи більше не губився! — вдарився чолом об його плече та стиснувся, наче ховаючись біля серця від усього навколишнього світу.

— Добре… — заспокійливо огорнув Ракор Хаола руками, ніби крилами, якими дорослий птах захищав своє пташеня від будь-яких загроз. — Зробимо амулети… — притиснувся губами до маківки. — Міцні, щоб їх можна було ніколи не знімати. І щоб вони завжди показували наше місцезнаходження, — заплющив очі, намагаючись втихомирити бурю всередині учня.

— Угу, — жалібно кивнув той.

Йшла одна хвилина, друга, третя… Хаолу потроху ставало легше, а Ракор продовжував думати на тему амулетів.

У якийсь момент хлопець зовсім перестав плакати, шморгнув носом та відсторонився. Опустив обличчя, витираючи сльози. Знесилено покосився на те саме місце серед дерев, куди він чкурнув, тікаючи від наставника того самого дня. Дня, після якого все його життя перетворилося на нескінченну смугу страждань, плачу та болю, які він був не впевнений, що хоч колись зможе забути.

Ракор дивився на цей погляд очима, в яких зникло життя, будь-яка радість за повернення Хаола. Було видно, що хлопець згадує момент своєї втечі. Як він біг, тікав, ховався. І що пережив потім. Від цього погляду серце розривалося на шматки. Душу різало величезними лезами. А змінити Ракор вже нічого не міг. Все це вже сталося. Все це залишилося в минулому, яке неможливо переписати, переробити, переграти. Сказати інші слова, бігти швидше, кричати гучніше. Стримати себе, в кінці кінців. Аби не кричати тоді і не відштовхувати від себе. Аби все зберегти. Їх милу дружбу, щасливе буденне життя…

Хаол поглянув на вчителя.

— Наставнику, — голос його був сповнений суму.

— Так, пташенятко? — провів долонею по плечу.

— Ви любите мене? — заглядав він в очі із таким виразом, ніби саме життя, весь світ залежав від відповіді на таке просте запитання.

— Хаоле, — відповідав той з самого серця, — ти найкращий хлопчик, якого я коли-небудь зустрічав. І я люблю тебе всією своєю душею, — поклав долоню на груди, показуючи всю щирість своїх слів.

— Ви не кинете мене? Не забудете?

— Ніколи.

— А будете любити, якщо я буду поганим? Якщо я буду порушувати правила?

— Я буду тебе сварити, — спокійно кивнув. — Але любити не переставатиму. Ти буваєш нестерпним, Хаоле. Деколи, твій язик різав мені серце. Але я не переставав тебе любити. Навіть якщо ти станеш найгіршим учнем нашої академії, я не зможу викинути тебе зі свого серця, — обійняв його, пригонувши до себе. — Ти самий кращий хлопчик на світі, Хаоле, — притиснувся губами до маківки. — І хоч би що ти не робив, я не кину тебе, не зраджу, не забуду. І завжди буду поряд, — підняв його обличчя та подивився в очі. — Я завжди буду поряд, коли ти будеш того потребувати. Підтримаю, втішу, поспівчуваю і дам пораду. Навіть, якщо ти про неї не просив, — сумно посміхнувся. — Я буду любити тебе, хмаринко, — поцілував у чоло. — За будь-яких умов, — пригорнув до себе.