22 Більше не сон

Сонце вже наближалося до обрію, забарвлюючи небо в помаранчеві та червоні кольори. Неспішно плили хмари із золотим ореолом навколо себе. Дув теплий вітерець. А Хаол сидів посеред возу над начаклованим столом та складав з паперу квіти, формуючи букет. Ракор тим часом знаходився на місці кучера, керував возом по пустій дорозі і читав рекомендації лікаря, щодо подолання страхів.

Одна сторінка, друга, третя.

— Фух, — важко видихнув чоловік, коли завершив. — Це буде нелегко та зовсім нешвидко, — склав аркуші один до одного та вирівняв по торцю. — Багато часу проведемо в стані тариге, моделюючи різні ситуації із безсмертними, — відклав рекомендації у кошик та обернувся до Хаола.

Той вже відкладав сьомий бутон у сторону.

— Чи великий букет ти хочеш зробити? — запитав Ракор. — Чого не зробиш по одній квітці кожного виду та не помножиш за допомогою магії?

— Наставнику, — несхвально подивився він на вчителя, беручи новий аркуш, — кожну квітку треба скласти самому — тоді це по-справжньому. А махлювання із магією — це зневажливо та нещиро. Моє кохання справжнє. Тож і квіти мають бути складені по-справжньому, — повернувся до складання.

— Просто ми скоро приїдемо. Впевнений, що встигнеш доробити? — огледів наявні тільки бутони. — До того ж ми взяли йому подарунок, ти робиш букет… Не думаєш, що це занадто? — підняв погляд до хлопця. — Ми нарешті знайшли тебе, повертаємо до академії. ЦЕ — вже значний подарунок для Вайо. Він тільки через це має горіти від радості, як востаннє.

— Наставнику, — насупився той, стоячи на своєму та продовжуючи складати бутон, — я завжди дарував йому букети. Тож мовчіть. Це наше кохання, не ваше.

— Просто не хочу, аби ти перестарався.

— Не перестараюся. А навіть якщо і так — то що з того?

— Дисбаланс у стосунках ніколи не призводить до чогось хорошого, — сумнівно висловився Ракор. — Якщо багато даєш — маєш і багато отримувати.

— Я даю Вайо все, що можу та хочу.

— А він тобі?

— Наставнику! — з осудом глянув на нього. — Це моє кохання, не ваше! Про оту свою вчительку думайте! — ображено опустив погляд і продовжив складати.

— Просто хочу дати пораду, — відвернувся викладач до дороги. — В мене досвіду у цій темі значно більше, аніж в тебе. А щодо Зоани, — підняв він погляд до хмар. — Ми з нею давно вже не бачилися. Перший час після твого зникнення вона намагалася втішити мене, але потім я накричав на неї і ми більше не спілкувалися.

— Ви посварилися? — ніяково покосився на спину наставника.

— На кшталт того. Вона намагалася розрадити мене словами. Але тоді слова були мені непотрібні.

Хаол опустив винуватий погляд.

«Якби не я — цього б не було. Якби я не втік — наставник би не сумував. Він би не посварився зі своєю вчителькою. Все б в них було добре. І та дитина була б. А через мене знову все погано,» — відвернув обличчя, що скривилося від душевного болю.

— Сподіваюся у неї зараз все добре, — спокійно продовжив Ракор. — Можливо зв’яжуся із нею якось, після того, як повернемося. Впевнений, вона буде рада новині про твою знахідку, — обнадійливо посміхнувся та обернувся до хлопця. — Хаоле! — занепокоєно підскочив до нього і швидко обійняв, сідаючи поряд. — Що таке? — зазирнув в обличчя. — Що сталося?

— Нічого, — проковтнув він біль, який сидів у горлі. — Все добре, — шморгнув носом та повернувся до складання квітів.

— Хаоле, не бреши мені, — насупився вчитель. — Я бачу, що щось не так.

— Я зруйнував ваші стосунки із вчителькою, — гірко відвернувся, полишаючи папір. — Якби я не втік, ви б не посварилися.

— Не кажи так! — міцно обійняв його.

— А як ще казати? — з болем подивився на нього. — Ви накричали на неї, через те, що я втік.

— Хаоле… — подивився в очі. — Ти в цьому взагалі не винуватий. Тож я накричав, а не ти.

— Але якби я не втік…

— Якби золоті промені знайшли тебе, — виправив Ракор. — Хаоле, — серйозно казав він, — годі винити себе в тому, що ти пропав. Ти в цьому не винуватий. Винуватий я, бо накричав на тебе, винуваті золоті промені, що не знайшли. Винуватий той самий промінь, що залишив тебе і побіг за мною. Якби він не залишив тебе — ти б нікуди не зник. Адже ти був ще неподалік від академії.

— Але я відрізав собі ахор!

— Через страх. Це не рахується. Ти не винуватий у тому, що боявся.

— Але…!

— Годі, — чітко і м’яко перебив наставник. — Ти — не винуватий.

— Але… — затихнув Хаол.

— Ні.

— А…

— У-у, — помотав головою.

Хлопець опустив обличчя.

— От і добре, — пригорнув Ракор його до себе. — Все добре, журавлику, — поцілував учня в маківку. — Я сам розберуся із Зоаною. Бо це мої стосунки, а не твої, — лагідно посміхнувся, опустивши погляд до нього. — А ти розберися зі своїми стосунками, — відсторонився. — Через півгодини ми вже будемо біля Червоної лілії. Встигни все доробити, — оглянув паперові квіти. — І думаю непогано буде, якщо ти поїси, — погладив його плече. — В тебе дуже насичений день сьогодні.

— М, — надув він губи та обійняв наставника.

— Хах, хочеш пообійматися? А як же подарунок для Вайо?

— Хіба йому 7 квітів мало? — влягся на плечі старшого. — Хай радіє тому, що мене нарешті побачить.

Ракор по-доброму розсміявся.

Їхали вони ще достатньо довго, аби Хаол почав хвилюватися перед зустріччю з коханим і недостатньо довго, аби встигнути все, що він хотів. Поступово у повітрі почало пахнути чимось горілим.

— Наставнику, — посміхом пригладжував підліток свій одяг, — як я виглядаю? Все добре? — повернувся до нього.

— Хаоле, ти завжди акуратно виглядаєш, — поправив тканину на його плечах.

Той з сумнівом покачав головою та взяв букет в руку, поправив пелюстки бутонів, паперове листя.

— Хвилюєшся, як перед першим побаченням, — посміхався Ракор, спостерігаючи все це.

— Воно і буде першим, наставнику. Ми так довго не бачилися з ним.