21 Шрам

Хаол стрімко засмоктав локшину з глибокої тарілки, від чого дрібні краплі бульйону бризнули йому на обличчя.

— Смачно? — посміхнувся Ракор, спостерігаючи за цим неприборканим апетитом.

Вони все ще сиділи на возі, але не їхали, а стояли на узбіччі дороги, знаходячись десь посеред лісу.

— Так! — прогарчав хлопець, не встигаючи дихати і жувати.

Схопив паличками шматок риби, відпив бульйону з тарілки.

— В цитаделі, — швидко говорив він з набитим ротом, — взагалі не так смачно, — стрімко відкусив трохи риби, яйця, грибок, всмоктав локшини і ще набрав бульйону в рот.

— Ти хоч жуй іноді, — потішно дивився наставник на все це.

— Угу, — поспішно прожував пару разів, проковтнув та знову почав надкушувати всі інгредієнти, бажаючи спробувати їх чи не одразу. — Їжа людей, — похапцем говорив з набитим ротом, — взагалі несмачна. Вона прісна, сумна і нецікава, — пригорнувся до краю миски і почав пити бульйон.

— Добре-добре, — з посмішкою погладив Ракор його спину. — Тільки не вдавися.

— М, — зморщився той. — Я вдавлюся від щастя, — вибрав ще трохи локшини з рибою, все прожував, знову притулився губами до миски і паличками зібрав всі залишки, відправляючи їх до рота.

Швидко прожував, начаклував серветку, витер обличчя та гучно видихнув, згинаючи поставу.

— Як я скучив за вашим рокотомі… — поклав він руку на повний живіт. — Ви навіть не уявляєте собі… — покосився на вчителя.

— Хочеш ще смаколиків? — посміхнувся Ракор.

— А ви хочете нагодувати мене донесхочу?

— А чого б і ні? Особливо перед тим, що нас чекає далі, — швидко відвернув погляд, ніби не хотів видавати цю інформацію.

— Га? — вирівнявся і повернувся Хаол до нього. — А що нас чекає далі? Хіба ми не до академії їдемо?

— Не зовсім… — ніяково почухав скроню пальцем.

— А куди? — насупився хлопець.

В середині навіть щось напружилося. Нехай він знав, що вчитель йому не нашкодить, але куди в такому випадку вони їдуть?

— Хаоле, — незручно прочистив Ракор горло і подивився на нього, — ти дуже довго був у незрозумілих умовах, які невідомо як повпливали на тебе. Тебе варто показати лікарю.

— Зараз? — здивувався.

— Так. Краще зараз. Швиденько все зробимо та поїдемо до академії, — нахилився до нього із привітною посмішкою. — Заодно можемо подаруночків тобі накупити, — розплився в усмішці.

— А чому ви одразу не сказали, що ми їдемо до лікаря? — якось відсунувся Хаол.

Він не був проти огляду. Але навіщо це приховувати, ніби це щось дуже підозріле та дивне?

Ракор ніяково вирівнявся:

— Не знав, як подати це тобі… — нервово з’єднав пальці. — Хаоле, справа в тім, що… Цей огляд… Там на твою магічну силу будуть дивитися, а я не знаю, як це організувати, аби в тебе не було дискомфорту.

— У якому сенсі? — насупився він. — До цього ви дивилися на мою силу і все нормально було. Це ж просто подивитися на мене через неонор. Чи ні?

— Так, але… Ти в одягу, який начаклував я. В ньому моя магічна сила. І через нього лікар нічого не побачить.

Хаол напружено відсунувся ще далі:

— Ви хочете, щоб я роздягнувся перед лікарем?

— Ні-ні! — швидко помахав він руками, намагаючись заспокоїти. — Я не кажу так робити! Але доведеться переодягнутися в нейтральний одяг, — ніяково забрав руки до себе. 

— В який?

— Людський. Його доведеться придбати.

Хаолу ця ідея не подобалася, що легко було видно по очах.

— А інший варіант є? — запитав він вчителя. — Раніше мене оглядали в академічній формі. Чому ми не можемо поїхати до академії, а потім до лікаря? Адже моя академічна форма ще є?

— Так, так, вона ще є, — заспокоїв долонями. — В тебе в кімнаті лежить. Саме так, як ти і залишив… — відвів сумний погляд, згадавши його втечу та всі свої думки, які крутилися, коли його не знайшли.

— То ми до Золотої вежі їдемо? — більш поступливо запитав Хаол, намагаючись вирвати наставника з його думок.

— Га? — розсіяно підняв він очі до нього. — Поки що ні. Далі має бути перехрестя, з якого йдуть дороги, як до академії, так і до вежі. Хаоле, — м’яко, але з серйозністю казав чоловік, — тебе варто показати золотому журавлю. Я хочу точно знати, що твоя магічна сила і ахор в нормі. Особливо після всього того, що ти мені розповів, — співчутливо піджав губи.

— Але ви хочете, щоб я ходив у людській одежі, — незгідно насупився той. — Мені подобається ця! — вказав на себе, склав руки на грудях та відвернувся. — Якого біса я маю переодягатися? — скинув підборіддям.

— Хаоле, не лайся, — спокійно відчитав.

— Але ж ви лаєтеся! — обурено обернувся.

— Це погана звичка. Не повторюй за мною.

Той все одно гордо відвернувся. Ракор зітхнув, випустивши повітря з носа.

— Наша перша сварка, — почав вчитель. — Ще не повернулися до академії, а вже треба згадувати, як я тебе виховував, — сумно посміхнувся.

— Я не хочу знімати ваш одяг та ходити в якомусь лахмітті! — стояв Хаол на своєму. — Я хочу взагалі у академічній формі ходити! Ви знаєте скільки часу я провів у людському одязі? — подивився на наставника. — Ви знаєте який він? У порівнянні з ним, ваш — обійми хмаринки! — гордо відвернувся, почавши соромно червоніти від такої ніжної аналогії.

— Хм, — злегка посміхнувся Ракор. — Я ж і не кажу, що ти матимеш ходити в ньому. Ми можемо купити якийсь базовий одяг. У кабінеті лікаря ти переодягнешся в нього, той огляне тебе і ти назад одягнешся в те, що тобі подобається.

Хаол з недовірою обернувся.

— В них у кабінетах є ширми для перевдягання, — нагадав чоловік. — Якщо непокоїшся, я можу закрити тебе собою, щоб золотий промінь точно нічого не побачив.

Хлопець стрімко відвернувся. Витримав паузу.

— Добре, — гордо відповів, ніби роблячи поблажку. — Але тоді я хочу і щось для себе, якщо ви відтягуєте моє повернення до академії та змушуєте знову одягнутися в людський одяг, — невдоволено поворухнув плечами.