20 Як тепла ковдра

Шелестіло листя дерев, співали птахи. А візок похитувався зі сторони в сторону і їхав.

— Ти так виріс, — милувався Ракор, розглядуючи Хаола. — Змужнів… — тримав долоню на його спині, ніби частково обіймав.

— А ви… — сумно дивився він на вчителя, боючись образити. — Змінилися… Наставнику, що з вами трапилося? — занепокоєно зсунув брови. — У снах ви виглядали інакше…

— Ти також там виглядав інакше, — поцілував у чоло. — В снах ти завжди був такий, як в академії. Маленький, худенький. Справжній грозовий чарівничок, — потішно помотав носом.

— Нащо ви так говорите? — неприйнятно відсунувся.

— Тобі не подобається? — вмить злякався Ракор. — Більше не буду. Тільки не тікай, — схвильовано надавив долонею, не даючи відсторонитися ще більше.

— Таким чином називають себе тільки маги, які хочуть спростити нашу мову та наблизити її до людської, — гидко зморщився. — Я — не людина. І говорити я так не збираюся. Я — маг Злітаючого журавля, а не грозовий.

— Вибач-вибач. Я думав серед людей ти звик, що вони кажуть саме так.

— Я — не вони. І ви — не вони. Не кажіть більше в такій манері. Ви — вчитель, а не якесь поверхневе людисько, яке не може вивчити, як нас називати правильно. Не принижуйте себе.

— Добре-добре. Вибач, хмаринко, — невпевнено обійняв його. — А хмаринкою я можу називати тебе? — подивився в очі. — Дощиком? Журавликом? Так, як раніше. Таке в тебе не викликає дискомфорту?

— Ні, — відвів погляд, ніби образився і надувся. — Все добре. Так ви можете називати мене.

По грудям пройшлося приємне тепло.

— Добре, моє пташенятко, — ласкаво посміхнувся та провів долонею по його волоссю.

Хлопець здригнувся від дрібних сиріт. Було щось затишне в таких прізвиськах та словах. Щось миле, рідне, знайоме, що нагадувало про гарні часи в академії, поряд з Ракором. І через що хотілося знову стати дитиною, такою, якою він мав би бути. Робити дитячі речі, вередувати, ховатися за вчителів, тримати їх за руку, переходячи дорогу. Просто переживати ніжне тендітне дитинство, яке в нього забрали.

— І все ж що сталося з вами? — покосився учень на вчителя. — І чому в снах ми виглядали інакше?

— Ну, — опустив одну долоню, продовжуючи другу тримати на його спині, — ти в снах виглядав так, як я тебе пам’ятав зокрема по тій причині, що моя підсвідомість створювала твій образ в моєму сні, а твоя душа потім займала його. Тобто, поки саме твоя душа не приходила до мене у сон, той образ тебе, що мені снився, був узятий з моїх спогадів. Він поводився так, як тоді, виглядав, говорив… А коли ти приходив до мене, то твою свідомість одразу поміщало в той образ тебе, що снився мені. Воно завжди так працює. Якщо ти комусь снишся і ти приєднуєшся до його сну через тариге — тебе поміщає саме в твоє тіло. Тобто ти не можеш самостійно ходити і дивитися на того себе, що сниться комусь. Якщо ж ти не снився тому, до кого прийшов, у цей момент, то образ тебе створюється вже з твоєї пам’яті та свідомості. Взагалі цей образ можна змінювати, коли ти створюєш його сам, але для цього треба володіти певною майстерністю.

— М. А ви чого виглядали інакше? Також зі спогадів? Але ж ви бачите себе кожного дня в дзеркалі.

— Хах… — сумно посміхнувся Ракор. — Я виглядав інакше, бо не хочу приймати свої зміни... Я так сильно змінився? — подивився підлітку в очі.

— Угу… — співчутливо кивнув Хаол. — Ви зовсім інші стали… Не такі, як приходили до академії. Тоді ви були дуже молоді і веселі, а зараз…

— А зараз я який? — ласкаво слухав.

— Змучені. І втомлені…

— Я не спав останні дві ночі. Тебе все шукав, — потішно сколихнув його. — І нарешті знайшов.

— Але ж не могли за цей час з’явитися зморшки та сивина, — тихо вразився Хаол. — Їм треба більше часу.

— А, це… — відвернув Ракор голову і змахнув пальцями.

Усе волосся розплелося та наново зібралося в акуратний пучок. Окталла розійшлася та зійшлася знову, утримуючи пасма.

— Хвилювання, — нарешті відповів викладач. — Сивина з’являється не тільки від старості, але і від надмірного довгого хвилювання, — повернувся до хлопця. — Я за тебе хвилювався. Не знав де ти, що з тобою, — засмучено дивився в очі, передаючи весь свій сум. — Хаоле, ми одразу відправили на твої пошуки золотих променів. Але коли пройшов цілий місяць, а вони так нічого і не знайшли, втратили будь-який слід, не могли принести мені хоч якихось звісток про те де ти навіть гіпотетично можеш бути, я… — стиснув губи. — Я почав думати, що ти загинув, — зморщилося його підборіддя. — Хаоле, я жив з цією думкою весь цей час, до поки ти не прийшов до мене уві сні. Я думав, що тебе більше немає… — стрімко обійняв його, не бажаючи показувати сліз, що випали з очей. — Я не вберіг тебе. Не захистив.

В Хаола стиснулося горло від таких слів, а погляд гірко опустився донизу.

— Я хотів покинути академію, — продовжував Ракор, задихаючись від горя. — Хотів кинути все це і сам піти до Анкори. Сказати, що я не в порався. Я переконував Умана, що мені не місце в академії, якщо я такий поганий вчитель.

— Але ви гарний вчитель, — тужливо покосився на нього.

— Жахливий, — стиснув очі та учня, не в силах пережити внутрішній біль. — Я накричав на тебе. Сказав багато дурного. Довів тебе до сліз. Це не вчитель, а монстр, якому не місце серед дітей.

— Ви гарний вчитель, — обійняв його, намагаючись переконати в цьому. — Нащо мені повертатися до академії, якщо там не буде вас?

— Хаоле… — відсторонився та подивився в дитячі очі. — Твої слова дуже приємні, але я їх не заслужив. Ти через мене втік. І через мене пережив весь той жах знову.

— Не через вас.

— А через кого? Адже я не стримався і накричав на тебе.

— Через мене, — похнюпив голову. — Якби я вас слухався то ви б не накричали…

— Хаоле…! — змучено схопив його в обійми та почав хитатися зі сторони в сторону. — Ти самий слухняний учень на світі! Такого слухняного і доброго хлопчика я ніколи не бачив! Не вини себе! Єдиний, хто винуватий в усьому цьому то це я! Я накричав на тебе! Я налякав! Я довів тебе до сліз! Ти в цьому не винуватий!