19 Коли серце завмерло

Світило сонце, яке Хаол не дуже любив. Не плили хмари по небу, які могли б хоч якось розрадити. Не шелестіли дерева. Тільки шумів водоспад десь вдалині. Та співали птахи, завзято пурхаючи з гілки на гілку.

Хаол дивився на них і не розумів, що може бути веселого в житті. В серці оселилася порожнеча. А в душі… Зникли будь-які надії та сподівання. Не було ані гніву, ані образи. Лиш тихий сум, який повністю захопив Хаола.

По табору ходили курсанти зі своїми командирами-паладинами. В вогняних були металеві обладунки тут і там прикрашені випуклим тисненням, що нагадувало справжнє мереживо, створене з металу. У сонячних — ідеально відполіровані лати, які віддзеркалювали все навколо, наче справжні дзеркала.

Хаол поглянув на всіх цих людей лиш раз. Він так часто бачив це екіпірування, що не мав сенсу розглядувати його ані секундою більше. Тільки на одному хлопцеві чарівник затримав свій позбавлений життя погляд — на курсанті його власної академії, в якого обличчя було, як в одного з рідних вчителів.

«Такі самі щоки, очі, чоло… — сумно розглядав він парубка років 13. — Він як вчитель Кайто. Тільки молодший… — відвернувся. — І скільки в того вчителя дітей…?»

Що в його класі Заол починав бути схожим на Кайто, що в молодших бігав якийсь хлопчисько як дві краплі, що цей парубок…

— Видно знається Кайто не тільки на ботаніці… — тихо підсумував Хаол.

Та було вже якось все одно. І на власні жарти, які більше не здавались смішними. І на збіги. І на свою спостережливість.

Але думки знову повернулися до академії. Знову. Навіть тоді, коли йому це вже було не цікаво і не потрібно.

— Чому? — тихо запитав Хаол сам себе та обійняв коліна, дивлячись на траву. — Чому він покинув мене? Чому не прийшов? Не знайшов. Він забув про мене?

«Може в нього були важливіші справи?»

— Важливіші за мене, — відвів він знесилений погляд у сторону.

«А для кого я маю хоч якусь важливість?» — поклав скроню на коліно.

— Але ж він обіцяв, — намагався Хаол заспокоїти та переконати себе.

Змусити повірити, довіритися, знову наповнитися готовністю чекати. Чекати стільки, скільки знадобиться.

«А він казав «клянуся своїм омаре», як раніше? — сумно питав той самий голос. — Він клявся? Давав свою вчительську клятву?»

— Ні, — скорботно опустив погляд.

В горлі стояв клубок. Брови згиналися від жалю. Але в душі вже не було сил аби плакати чи боротися. Не було надії, аби продовжувати чекати. Зникла будь-яка віра.

«Хіба біля моря так багато солдатів, аби шукати цитадель настільки довго?»

— Замовкни, — перевернув він голову на інший бік.

«Наставник не прийде за мною. Він забув. В нього виявилися справи важливіші. За мене. За моє життя,» — зморщилося підборіддя.

— Я люблю наставника, — з тремтінням прошепотів Хаол ніби для самого Ракора.

«Але він тебе — ні,» — жорстко сказав той самий голос.

— Шкода, — опустив обличчя та заховав його між колін.

Закрився руками.

Птахи продовжували співати. А сонце — світити, напікаючи голову.

Як несподівано Хаол почув галас. Усі в таборі різко пожвавилися. Почали кричати «дивися», «летить», питати що то і хто.

Чарівник знесилено підняв голову та обернувся. Все ж таки якась крапля, крихточка надії все ще була всередині. Душа все ще чекала на вчителя, хоч і більше не вірила в те, що він прийде.

Очі помітили золотий блиск, що спускався з верхівок дерев.

«Золотий промінь,» — скорботно відвернувся Хаол.

І що робити далі? Він не хотів зустрічатися з ним. Не хотів бачитися чи говорити. Нічого не хотів. Може до академії?

«Та кому та академія треба? — зневажливо відвів погляд у сторону. — І кому я сам у тій академії потрібен?» — похнюпив голову.

— Хаоле! — донісся далекий зойк, від якого зупинилося серце.

— Що? — вмить обернувся Хаол, забувши про будь-яку печаль.

— Хаоле! Хаоле! — ніби у паніці гукав його знайомий голос.

— Ні, — піднявся хлопець, не зводячи погляд з напрямку, з якого це лунало.

Серце почало калатати, наче скажене. Очі шукали. Помітили рух. Хтось метався по натовпу курсантів, смикаючи окремих підлітків.

— Хаоле! Де Хаол? Хтось бачив Хаола? — метушливо заглядав Ракор в обличчя дітей.

— Наставнику! — крикнув Хаол і відчув, як закляк, як тіло не поворухнулося, коли так сильно хотілося бігти. — Наставнику! — зірвався з місця.

— Хаоле? — розгублено відпустив він хлопця та озирнувся, намагаючись зрозуміти звідки звук.

— Наставнику! — скривилося його обличчя, бажаючи заплакати.

— Хаоле? — повернувся в його сторону і побачив обличчя. — Хаоле! — вражено розкрив очі з ротом та розставив руки із великими блакитними рукавами. — Хаоле! Хмариночко! — також скривився, не в силах стримати сльози.

— Наставнику! — розштовхнув усіх на своєму шляху.

— Пташенятко! — побіг на зустріч та схопив в обійми.

Хаол врізався йому прямо в груди, ледь не збиваючи з ніг.

— Хмариночко! Хаоле! — торочив Ракор, притискаючи його до себе так сильно, як тільки міг. — Журавлику мій! — болісно заплющив очі, пускаючи сльози. — Хлопчику мій! Маленький! — притиснувся губами до скроні, намагаючись заспокоїтися.

— Наставнику! — волав Хаол в його обіймах. — Наставнику! Я думав ви забули про мене!

— Ніколи! — сильніше стиснув учня, відчуваючи, як розривається серце від таких слів. — Я ніколи б не забув про тебе! Дощику мій! Хлопчику! — потерся носом об волосся. — Хаоле! — поклав долоню йому на потилицю і притулив до себе. — Хмариночко…!

«Я сумував!» — з’єднав руки на його спині, відчуваючи, як по щоках течуть гарячі сльози.

— Вчителю…! — скривився він та заволав від болю. — Наставнику! — заховав обличчя біля його шиї.

— Так, мій маленький, — схвильовано поцілував у волосся, гладячи по спині. — Так, моє пташенятко. Я з тобою, — з тремтінням кивнув. — Я з тобою, — шморгнув носом.