17 Ідеали

Пройшов один день, другий, настав ранок третього, а Хаол все ще був у цитаделі. До нього все ще ніхто не прийшов, не знайшов, не забрав.

«Де наставник…? — зневірено їв він вівсянку на сніданок, насилу запихуючи в себе кожну наступну ложку. — Він шукає мене? Намагається…?»

Але відповідей на ці запитання не було, як і самого апетиту.

«Несмачна і сіра каша… — колупався Хаол в тарілці. — Коли наставник вже забере мене звідси…?» — безсило озирнувся.

Не було змоги терпіти це місце ще декілька днів. Не було змоги дивитися на цих паладинів і коритися їм. Але вибору не залишалося. Треба було сидіти. Нікуди не йти, не тікати та просто чекати. Чекати того заповітного дня, коли Хаол нарешті побачить свого наставника.

Щойно всі поїли, третьому-п’ятому курсам наказали переодягнутися в обладунки і вишикуватися на подвір’ї.

«Знову ці обладунки…!» — зі знемогою стогнав Хаол, плентаючись до роздягальні.

Так не хотілося знову торкатися того металу, так не хотілося затягувати ремінці та нести всю цю вагу на своїх плечах.

«Я не паладин…!» — безсило пручався Хаол самому собі.

Інші хлопці переодягалися в звичайну навчальну форму, збираючись йти на пари, а він був вимушений надягати підлатник, як і ще три курси парубків.

«Ну чого життя таке несправедливе і нестерпне?» — закидував Хаол голову до стелі, не маючи сил затягнути самі прості ремінці.

Але ось він зібрався. Вмився, поїв, одягнувся. Вийшов зі всіма на подвір’я та став у стрій.

Командири почали давати інструктаж, як треба поводитися на змаганнях і взагалі з паладинами інших магічних академій. Хаол їх майже не слухав, воліючи за краще визирати щось у небі, поглядувати на браму, розглядувати верхівку муру. Він чекав на наставника, який міг з’явитися в будь-який момент і нарешті врятувати його, забрати до академії, до рідної обителі, де завжди було добре.

Однак інструктаж закінчився, а вчителя все ще не було. Командири наказали повернутися і маршем пройти до іншої частини подвір’я, де вже очікували криті вози.

Хаол невпевнено заліз в один з них, не зводячи погляду з небес, та сів на лаву збоку. Погрузилися всі інші. Хтось дав відмашку.

Брама відчинилася. Коні рушили вперед.

Колона проїхала по дерев’яному містку над муром, повз будівлі на околиці міста та заїхала у ліс, продовжуючи свою дорогу поміж високих дерев. Гупали копита коней по м’якій землі, поскрипували колеса, хиталися вози зі сторони в сторону, балакали курсанти між собою. А Хаол все ніяк не міг перестати думати про Ракора і те, що він обіцяв знайти його.

«Сподіваюся вони скажуть де я, коли наставник прибуде у цитадель,» — опустив він погляд на дорогу позаду возу. Там також йшла двійка коней, везла наступний віз.

Відвернувся у бік. Незрозуміло було чому він має коритися всім цим паладинам та їхати незрозуміло куди, незрозуміло навіщо. Чому він не може залишитися в цитаделі? Чому має пасивно чекати на наставника? Чому не може зробити хоч щось, аби допомогти йому скоріше знайти себе? Якось зв’язатися у стані тариге, щось ще намалювати чи спробувати пояснити. Хоч видертися на мур цитаделі та кричати, розмахуючи руками. Чого він має просто сидіти і слухатися командирів, яким насправді немає ніякого діла до того, що він є магом?

Скільки разів Хаол казав їм про це? Скільки разів він просив і вимагав повернути його до академії? А чи мало це хоч якийсь сенс? Вони лиш карали. Змушували працювати, тренуватися, носити цей обладунок і робити все те, що маг робити не повинен.

«Усім їм байдуже…» — опустив він погляд на власні руки та скорботно зітхнув.

Вони були понівечені фізичною працею. Фаланги пальців і подушечки долонь були вкриті мозолями. Навколо нігтів знаходилися задирки. По всій шкірі дрібні порізи та сліди після скалок.

«Як я буду наставнику в очі дивитися…? — соромно заховав він долоні і зігнувся, не бажаючи, аби їх бачив хоч хтось. — Руки магів мають бути ніжними, тендітними, витонченими, а в мене… — жалібно стиснувся. — Такі, як в людей…»

І це зробили з ним паладини. Примусили, наказали. Хаол кожного дня мив для них посуд, прибирався, брав до рук зброю, бився. На тренуваннях хапався за дерев’яні перепони, заганяючи скалки, залазив на цегляну стіну, здираючи шкіру, підіймався і спускався по канату, натираючи все нові мозолі. А під час боїв нерідко отримував металом по руках. З’являлися синці, забої, боліли кісточки. Хаол нерідко бачив на них кров. Кров на руках, що мають творити магію, що ніколи в житті не мають торкатися зброї чи важкої роботи.

«Маги розмахують пальцями наче пензликами з магією на кінці, а я…»

Навіщо паладини змушували його робити все це? Навіщо створили стільки шрамів на руках і в душі? Чому Хаол мав жити в усьому цьому? Чому так довго знаходиться тут? Через помилку? Через імпульсивні рішення, коли він не контролював сам себе? Чому він тоді відрізав собі ахор власними руками? Чому втік? Чому не зістрибнув з возу і не побіг назад, до наставника?

«Може зараз зістрибнути?» — подивився він на дорогу за возом.

Підскочити, зістрибнути на землю, втекти.

«І що тоді буде? — опустив погляд, втрачаючи останню надію. — Якщо прибіжу до цитаделі — насварять та запруть. Якщо не знайду дорогу до цитаделі — загублюся. І тоді наставник взагалі ніколи не знайде мене… — відвернувся у сторону. — Краще сидіти на місці. Бути передбачуваним. Слухатися командирів. Вони обіцяли сказати наставнику де я, коли він прийде. Обіцяли…» — знесилено зажмурився, з усіх сил намагаючись повірити цим зрадникам і брехунам.

Пройшла десь пара годин, коли вся колона заїхала до табору, вдалині від інших селищ. Тут стояли дерев’яні будинки, можна було розгледіти великий тренувальний майданчик з різними секціями. Не так далеко шумів водоспад. Співали птахи, шелестіло листя дерев.

Щойно вози зупинилися, командири наказали всім вийти та вишикуватися. Всіх перерахували, ще раз проінструктували та нагадали розпорядок змагань. Спочатку була легка атлетика, потім подолання перешкод, командні ігри, важка атлетика, єдиноборства, групові та одиночні бої, плавання, альпінізм, порятунок магів у екстремальних ситуаціях.