15 Єднання

Наступного ранку Хаола таки випустили.

«Нарешті, — роздратовано косився він на паладинів. — Зачинили за ґратами так, ніби я злодій. Пришелепкуваті.»

Пішов на сніданок, на пари, під час яких тільки і думав про наставника та його сон цієї ночі.

«Він так мою рибу обіймав… І плакав… — сумно дивився на хмари за вікном. — Він сумує за мною… Нащо я взагалі втік?» — ліг на парту та закрився від усіх руками.

Опісля обід, тренування, після яких Хаолу нагадали, що в нього сьогодні нічне чергування.

«Шикарно, — пішов він до спальні. — Зможу ще раз до наставника приєднатися. Та і до Вайо варто зазирнути. Як він там? Чи сумує? — зітхнув, опускаючи голову. — А чи взагалі розуміє він, що я справжній в його снах…?» — відвів погляд у сторону.

Майже до відбою Хаол дрімав, набираючись сил, перед чергуванням. Коли його розбудили, то поїв і переодягнувся в обладунок. Пішов своїм маршрутом, перевіряючи всі двері та коридори. Когось гнав спати.

— Ех… — зітхнув він ближче до опівночі, задираючи голову до стелі.

«Малоймовірно, що зараз буде хтось ходити і визирати хто чергує, а хто гав ловить,» — озирнувся.

Поблизу нікого не було. Тож Хаол сів під стіною у своє звичайне місце, склав під собою ноги, з’єднав руки і заплющив очі. Зосередився.

Очікування зайняло якийсь час. Дивно та на цей раз приєднатися до сну наставника виявилося важче.

«Фух,» — з полегшенням видихнув хлопець, щойно відчув себе в іншому місці.

Зараз він сидів майже в такій самій позі, як і в коридорі, але в більш правильній, із прямою спиною, вправно складеними ногами, на чомусь м’якому. Прямо як в академії. Ще і відчуття в тілі були приємні, вільні. Жодного обладунку, ременів і пасків. А тканина така м’яка, що закутатися в неї хотілося, наче в улюблену ковдру.

Збоку кумкали жаби. Дув вологий вітерець із запахом ставку. Тихо шелестів очерет.

«Ніби знову в академії опинився,» — зі спокоєм на серці розплющив він очі.

Одразу побачив Ракора, що сидів навпроти нього на пласкій подушечці і дивився униз, не звертаючи уваги на Хаола. Між ними стояв низенький широкий стіл, розкреслений лініями вздовж і впоперек, із білими та чорними камінцями на його перехрестях. Круглими, одного розміру і форми вони всі складалися в якусь систему, схему, гру, яку аналізував вчитель.

Хаол побіжно глянув на себе, помічаючи, що він в улюбленій академічній формі, підняв погляд до неба, поглянувши на хмари, які майже не відкривали сонце, і розслаблено видихнув. Опустив погляд на ігрове поле. Побачив руку наставника, що вказівним і середнім пальцем вклав білий камінець на вільне перехрестя.

«Ох ти, — підскочили брови Хаола, розуміючи, що зараз його черга. — Дідько, — поспіхом знайшов на краю стола дві баночки з камінцями. — Я чорними, виходить,» — швидко взяв камінець і втупився на поле, намагаючись пригадати, які взагалі правила.

Ракор застиг, переставши дихати. Його рука, що навіть не вийшла за межі столу, завмерла, ніби кам’яна. Здавалося, що зупинилося навіть його серце. Чоловік загальмовано і уривчасто підняв погляд до Хаола.

Очі хлопця метушилися, не знаючи, куди поставити камінець. А Ракора — ставали все ширше і ширше. Він не міг кліпнути, вдихнути, поворухнутися чи сказати хоч слово. Чоловік просто дивився на Хаола і не міг повірити власним очам.

«Дідько, — у паніці нервував хлопець, відчуваючи всю напругу між ними, що з кожною секундою ставала все більше. — Я думаю вже цілу вічність!» — незадоволено смикнув плечем і поставив камінець в якесь випадкове місце.

Склав руки до себе. Глянув на вчителя. А той дивився прямо в очі, душу, не в силах відвести погляду. Рука його почала тремтіти.

«Наставнику?» — занепокоєно насупився Хаол.

В того навернулися сльози.

Секунда тиші і заціпеніння. Як Ракор підскочив та одним рухом відкинув весь столик у сторону.

«Що?» — розгубився Хаол, відхилившись назад.

Наставник кинувся на нього та обійняв з усіх сил. Притиснувся скронею до скроні. Заплющив очі. Поклав долоню на потилицю і пригорнув до себе.

— Хаоле… — болісним і тремтячим голосом прошепотів він. — Хаоле… — зморщився, збираючись ледь не заплакати.

«Наставнику?» — навернулися сльози в Хаола.

Волосся обох почало підійматися в повітря. Почувся тихий тріск маленьких блискавок, що бігали поміж пасм, складок одягу, оточували окталлу Ракора, яка тримала пучок на маківці.

Хаол жалібно схопив наставника в обійми та відчув, як він тремтить, як калатає його серце.

— Хаоле… — стиснув він учня міцніше, насилу тримаючи себе в руках.

Загуркотів грім, що страшною луною рознісся на весь сон. Десь вдарила блискавка, від якої полетіло каміння.

«Наставнику,» — вразливо заховався Хаол біля нього.

— Хмариночко, — занепокоївся той та швидко огорнув підлітка руками, захищаючи від усього зовнішнього світу. — Пташенятко…

Широкі довгі рукави накрили спину Хаола наче крила, наче велика тепла ковдра, якої він не бачив місяцями. На душі стало нестерпно.

«Наставнику! — зморщився він. — Наставнику! — забився якнайближче до вчителя і гірко розплакався. — Хочу до ВАС! У реальність! ПО-СПРАВЖНЬОМУ!»

— Хаоле, маленький мій, — притиснув його Ракор до себе та накрив власним тілом.

Почався дощ. Посилився до зливи. Шуміли краплі, розбивалися об листя і землю, хлюпали по озеру. А Хаол трусився і схлипував, відчуваючи, як його обіймають тремтячі і теплі руки Ракора.

Краплі падали на волосся та одяг вчителя, стікали по його обличчю, змішуючись зі сльозами. Ракор захищав. Прикривав від власного дощу, що з болем розбивався об землю.

Хлюпали калюжі, гримів грім, били блискавки, залишаючи по собі чорні сліди. Наставник вже промокнув до останньої нитки, коли знехотя відсторонився, взяв Хаола за щоки та почав метушливо роздивлятися обличчя.

— Хаоле… — протягнув він крізь тремтіння і біль у серці. — Хаоле… — скривився більше. — Це ти… Справжній! Живий! — кинувся до нього та знову міцно обійняв. — Хаоле! — стражденно кричав. — Я думав, що тебе більше немає! Що все! Хаоле! — впився пальцями в спину, не бажаючи нікуди відпускати. — Хмаринко моя! — притиснувся обличчям до плеча.