14 Сльози, що різали душу

Весь наступний день Хаол не міг знайти собі місця. Ані спати не міг, ані практикуватися, ані їсти чи думати про щось, окрім наставника і того сну, який він всією душею бажав, аби був лиш жахіттям. Нічним. Тим, про яке швидко забуваєш, щойно прокидаєшся. Тим, яке жодним чином не стосується реальності. І тим, яке не шкодить наставнику.

Щойно наступив ранок і Хаолу принесли сніданок, він знову підскочив та почав вимагати, аби його випустили, що йому терміново треба піти, що його наставника треба врятувати. Однак паладини не слухали. Деякі пропускали ці прохання повз вуха, деякі тихо глузували та кривляли, а хтось крутив пальцем біля сконі.

— Ти не маг. Заціпся вже, — роздратовано сказав один з охоронців.

І Хаол не знав що робити. Що вдіяти, аби вони повірили? Знову застосувати магію? То його наново зачинять тут. Продовжать покарання. Взагалі незрозуміло коли випустять.

«Один день, — понівечено впав він на ліжко. — Мені треба перечекати лиш день,» — відвів погляд у сторону.

Ніби цей день міг щось дійсно змінити. Якщо наставнику стало погано, якщо його дійсно розірвало, чим він зарадить? Та навіть зараз. Що як прямо зараз Хаол візьме та опиниться біля наставника? Що він може зробити? Що як допомагати вже немає кому? Що як будь-яка допомога вже запізнилася?

В очах зібралися сльози, які Хаол не міг зупинити. От йдуть вони. Знову, як колись. Нескінченими потоками. Гарячими доріжками стікають по щоках. А зробити він нічого не може. Серце розривається, душа волає, а тіло просто сидить у тісній кімнатці та безсило дивиться у стіну.

Пройшов ранок, день, вечір.

Хаол майже не ворушився. Він чекав наступного дня. А час тягнувся, наче безкрайня вічність. Холодна, самотня і зовсім безжальна.

Зійшов місяць. Почали сяяти зірки.

«Ніч,» — покосився він у вікно із заплаканими щоками.

Хотілося приєднатися до сну наставника. Спробувати. Сподіватися, що вийде. Що ще є до кого приєднуватися.

Зітхнув, намагаючись взяти себе у руки. Витер обличчя, попив води. Склав ноги під собою і заплющив очі.

Пітьма і тиша порушилися здавленим плачем, що лунав звідкись неподалік. Хаол побачив дерева, стежину, як в академії.

«Я у сні,» — із надією та полегшенням сказали думки.

Наставник був живий. Він спав. Він зміг заснути. І бачив сон, до якого Хаолу вдалося приєднатися.

На серці одразу стало спокійніше. Нешвидко випустив повітря з носу, ніби скидаючи вантаж з душі. Знову були сили боротися, кудись бігти, допомагати.

Озирнувся. Це був двір академії. І неподалік хтось плакав. Тихо, здавлено і по-відчуттям без жодної надії на щось хороше.

«Це чоловік? — обережно витягнувся Хаол до звуку. — А? — вмить закляк. — Я можу рухатися?» — подивився на себе.

Підняв руку, ногу. Так, він міг щось робити. Ним знову ніхто не керував.

«І що це за система? — зморщився хлопець. — То можна рухатися, то не можна. Дайте хоч якісь інструкції,» — роздратовано смикнув плечем.

Але плач нікуди не йшов. І здавався він таким відчайдушним, що серце стискалося в грудку.

Хаол стурбовано покосився у сторону звуку, видихнув і рушив до нього.

Стежина рідної академії. Один крок, другий, третій. Здається, він навіть пригадував цю дорогу. І ці дерева, кущі і траву.

«А отам той павук сидів,» — глянув він на гілку, яку так добре запам’ятав.

Це була стежина до того самого майданчика для медитацій, де Ракор на початку вчив Хаола керувати своєю магічною силою. Видозмінена, з іншими деталями та поворотами. Але це була точно вона. І плач лунав прямо з майданчика.

«Наставнику…» — нерішуче підійшов Хаол до заростей, заглядаючи крізь рослини.

Так не хотілося, аби той плач належав йому. Так не хотілося знову бачити його сумним. Серце стискалося, душа завмирала, а очі невблаганно виглядали того, хто плаче.

Показався шматочок блакитного омаре, вкритого журавлями. Хаол з острахом завмер. Білий халат із блискавками. Золоті китиці поясу, що лежали на кам’яній плиті.

«Наставнику…?» — посунувся він трошки вперед, відкриваючи для себе повну картину.

Це був Ракор, від чого серце проткнули тисячі голок. Він сидів прямо на камінні, обіймав помаранчеву іграшку-рибу і гірко плакав, впиваючись в неї пальцями, як в саме цінне, що в нього залишилося. Сльози просочувати яскраву тканину, руки зминали червоні плавці, а голос всіма силами намагався не видати внутрішнього болю.

«Наставнику…» — застиг Хаол, побачивши все це. — «Наставнику,» — ніби покликав його голосніше, намагаючись стати почутим. — «Наставнику!» — зірвався з місця та побіг до нього.

Рухнув на коліна поряд, кинувся на шию і стиснув, притискаючи його голову до свого плеча.

«Наставнику…» — зморщився Хаол і також пустив сльози.

Так було тепло, затишно, але з тим і боляче.

Дорослі руки заклякло відпустили рибу.

«Наставнику, я тут, — міцніше стиснув його Хаол. — Не сумуйте. Не плачте, — пригорнувся скронею до скроні. — Не вибухайте знову,» — заплющив очі і віддався сльозам, які пускала сама душа.

— Хаоле… — осиплим голосом відгукнувся Ракор, ніби не вірив у те, що відбувається. — Хаоле… — дістав свої руки і нерішуче поклав їх на спину підлітка.

«Я тут, — почав він схвильовано гладити потилицю старшому. — Не сумуйте більше, — шморгнув носом. — Не плачте.»

— Хаоле… — з тремтінням повторив вчитель. — Хаоле, пташеня моє…! — міцно стиснув його і пригорнувся скронею до скроні, починаючи плакати голосніше.

«Я тут, наставнику. Я тут… Не турбуйтеся більше,» — зупинив руку і пригорнувся до нього, бажаючи чи заспокоїти наставника в його обіймах, чи заспокоїтися самому.