13 З самого серця

— Отже, — сидів Хаол на відносно м’якому матраці та хрумтів рисовими чипсами, — просити допомоги в них немає сенсу, — покосився на вікно під стелею.

Паладини вже принесли йому матрац, набитий соломою, таку саму подушку, колючу ковдру, тацю зі сніданком та навіть прочитали нотації. Хаол на всі ці повчання кивнув із байдужим виразом обличчя. Вголос він все зрозумів, усвідомив, вибачився і сказав, що більше так не буде, що його дії наразили на небезпеку так багато курсантів. Але подумки послав всіх цих паладинів собаці під хвіст, аби тільки не чіпали його.

До сніданку Хаол не доторкнувся, віддавши перевагу стравам власного чарівництва. Подивився на небо крізь ґрати, зітхнув і вирішив подрімати. Все одно наставнику він зараз допомогти не може, а спати хотілося. Все-таки всю ніч віддав на хвилювання, через той сон.

«В академії повно інших вчителів. Вони наставника самого не залишать, — влігся він на спину. — А навіть, якби я і був поряд, що я міг би зробити? В мене ані сил, ані потрібних знать немає. Хіба що чай попили б разом,» — повернувся на бік до стіни та заплющив очі.

Десь до опівдня Хаол дрімав. Опісля йому принесли нову тацю із їжею, яку супроводжували нові моралі. А потім він почав практикуватися.

Сів на ліжко, склавши ноги під собою, підняв руки і спробував начаклувати хмаринку. З’явився білий дим поміж долонь, перетворився на туман, сформував невелику хмару. Хаол покрутив її, зробив більше, менше, відправив у політ по камері, зосереджено керуючи долонями. Спробував спровокувати дощ. Підняв брови від того, що вийшло. Зайнявся практикою опадів. Робив дрібний дощик, посилював його до зливи, на яку був зараз здатен. Перетворював краплі на сніг, дрібний град, що розчинялися у калюжі на підлозі.

Через пару годин опади набридли, тож Хаол знищив хмару, з якою так довго грався, за помахом руки висушив всю камеру і почав бити блискавками в стіну навпроти, намагаючись дістати до неї.

Струм тріщав, світився. Наелектризовував повітря, від чого підіймалися окремі волоски на голові. Починав липнути одяг до тіла. Проскакували маленькі блискавки між складок сорочки і пальцями.

Пів години потому і Хаол став схожий на білу кульбабу, що билася струмом в усе підряд. Волосся стояло дибки однорідною кулею, по одягу і матрацу бігали блискавки, а він все продовжував практикуватися, у спробі створити таку саму блискавку, як восени.

«Я так вихвалявся перед наставником своєю блискавкою на півметра, — бив Хаол струмом у стіну навпроти. — А зараз навіть повторити її не можу.»

— Втім, — поблажливо нахилив він голову на бік, — не так давно я і цього зробити не міг, — зітхнув.

Коли втомився практикуватися у блискавці, начаклував собі смачненького поїсти та ліг на колючий матрац, дивлячись крізь ґрати на хмари. Гарні вони були. Білі, пухнасті. І повільно плили ніби так і треба.

Хаол потішно хмикнув.

Добре було так. Знову практикуватися, їсти рідну їжу.

«Залишилося тільки одягнутися в учнівський одяг та піти на самий нудний урок на світі і я буду щасливий…» — розслаблено посміхнувся.

— І який тільки урок назвати нуднішим за саму нудьгу? — підклав руку під голову.

«Математику? Біологію? Історію? Чи мову?»

Але якими б нецікавими ці заняття не були, якими б нудними словами вчителі не говорили, Хаол сумував за ними. Так хотілося знову помирати з нудьги на якомусь уроці. Дивитися у вікно і спостерігати за хмарами, тікаючи від нової теми. Смикатися, коли педагог зненацька питає щось у тебе. Вибачатися та ховати очі, говорячи, що не знаєш відповіді. Потім трохи прикидатися, що слухаєш і знову відвертатися до вікна, за яким завжди плили хмари. Гарні такі, пухнасті. Іноді білі, іноді сірі або чорні. З дощем, градом, зливою чи снігом. І зітхати, забуваючи про весь навколишній світ. Про вчителів, уроки, іспити, що з кожним днем ставали все ближче та ближче.

Так хотілося назад. Лягти на парту, підперти підборіддя рукою і просто сидіти, насолоджуючись цією смертною нудьгою.

«Якже було гарно, — сумно спостерігав Хаол за небом крізь ґрати. — Нудьга. Але така приємна…» — зітхнув.

Після тривалого відпочинку, який розтягнувся чи не на цілу вічність, Хаол приступив до інших занять. Почав практикувати світлову магію, водяну та земляну. Навіть спробував протяг створити. Однак у замкнутому просторі із вітряною магією були відчутні складнощі, не говорячи про загальну «майстерність» Хаола.

Втім, не дивлячись не труднощі, в нього все ж щось виходило. Маленька сфера світла, поворухнувся камінь у стіні, а по підлозі повзав струмок води, наче прозора змія.

В загальному Хаол був задоволений своїми результатами. Так, це було не шедеврально і навіть не достатньо добре, як для його класу, однак це було чудово, як для нього. У цих умовах, з цим ахором і зовсім без вчителів. Він не втратив свої знання і це було найбільшою радістю.

«А наступною моєю радістю буде вечеря,» — потер Хаол долонями одна об одну та начаклував собі локшини із рибою в клярі.

Поступово стіни зафарбувалися помаранчевим і червоним. Повільно сходив Місяць, починали сяяти зірки. Хаол задумливо дивився на небо, лежачи на ліжку, та намагався ігнорувати птахів під вікном, що клювали його кашу із хлібом, розкидуючи шматочки по сторонах. Це була його вечеря, яку принесли паладини і суворо наказали з’їсти. Вони бачили, що тарілки зі сніданку та обіду залишилися недоторканними, тож починали перейматися за те, що Хаол влаштував голодний протест на своє покарання. Доказувати Хаол вже нічого не хотів, тож кивнув, забрав тацю з їжею та просто віддав її комусь за вікном.

«Може собаки з’їдять чи коти…»

Але прилетіли саме птахи. Цвірінькали горобці, стрибаючи поміж куп із їжею. Уркотіли голуби, лякаючись кожного руху зі сторони. Каркали ворони, що ганяли всіх інших.

Птахи клювали все. Кашу, хліб, овочі і, як не парадоксально, м’ясо. Певно, це була навіть птиця, чи телятина, однак ворони розривали її на волокна, як власну здобич. Навіть билися за найкращий шматок.