12 Рідний дощ

Були вільні години — час, після вечері, коли можна відпочити та зайнятися своїми справами. Хаол знову сидів на березі озера, ховаючись від негоди під кронами дерев.

Дув шквальний холодний вітер, що раз по раз згинав дерева і кущі, ледь не ламаючи їх гілля. Він хвилював водойму, створюючи хвилі, що підіймалися в повітря та вдарялися краплями об землю і рослини. Змушував скрипіти високі стовбури, які колихалися із боку в бік. По небу стрімко пропливали сірі хмари, що гриміли і світилися від блискавок всередині себе. Було чути запах моря, вогкості, дощу, що наближався.

Хаол спостерігав за всім цим зі сторони. Мовчки, із цікавістю, жаданим очікуванням зливи, яку він так давно не бачив.

Продовжував дути вітер, гнутися дерева. Як от нарешті почався дощ. Крапля за краплею він почав хлюпати по воді, падати на землю і листя. Опади ставали все сильніші, коли перетворилися на справжню зливу, що вкрила все навколо завісою з крапель і медитативним шумом.

Хаол розслаблено зітхнув. Крізь листя до нього пробивалися одинокі краплі, що падали на голову і одяг. В траві поступово утворювалися калюжі, що бризкали багнюкою на ноги. А вся поверхня озера вкрилася маленькими кільцями, що розходилися від кожної краплі.

Хлопець спостерігав за всім цим і не міг відвести погляду. Нехай було холодно, особливо морозно через вологість і сильний вітер, який пробирав до кісток. Але це був дощ, сильний і неймовірно гарний дощ. Із блискавками, що блищали поміж хмар та врізалися десь далеко у землю, із громом, чиє відлуння розходилося на кілометри, і з краплями, які заливали водою все навколо.

Гарно так було, спокійно. Особливо медитативно і якось… По-рідному чи що?

Хаол все своє життя провів серед магів, що чаклували хмари і дощ, серед магів, які гралися блискавкою з самого дитинства. І тут він попав у місце, де злива буває настільки рідко, що за нею встигаєш скучити. Чи міг він опинитися у місці ще гіршому ніж це? Хіба що в якійсь пустелі, де взагалі ані дощу, ані хмар не буває.

Він зітхнув. Притулився плечем до дерева та схилив голову на нього.

«Цікаво, — сама собою виникла думка, — а як там наставник?»

Маг, що навчив його робити чи не все, що він зараз міг. Маг, що допоміг і підтримав тоді, коли це було необхідно. І маг, за яким Хаол так скучив, але так боявся виявитися йому непотрібним.

Що як вчитель Ракор вже забув його? Що як знайшов собі нових улюбленців? Що як якісь першачки знову дошкуляють йому і він приймає їх, як рідних? Що як він веселиться і радіє, не помічаючи, що Хаола немає?

«В нього ще і та вчителька є, — відвів він погляд у сторону, пригадавши, як взимку вчитель поїхав на цілий місяць, поки він сам сумував у академії. — Нащо я йому? — підібрав коліна до грудей та обійняв їх. — Вона ще і вагітна. У наставника скоро народиться його власна дитина і нащо я йому? — опустив обличчя, намагаючись не заплакати. — Він дружить з іншими вчителями. В нього все добре. Він вчителю Шийме подобався і Уман гарне про нього казав. А я? — заховав погляд. — Просто невдаха. Він зі мною тільки возився. Допомагав, втішав. А я тільки заважав йому.»

Та все ж серце все одно тягнулося до Ракора. Бажало дізнатися, як він там, чим займається, чи добре все.

«Може його насварили, після моєї втечі. Там стільки вчителів тоді було, — шморгнув носом, пригадуючи той самий ранок. — Може винесли догану, адже я порушив правило. Але ж наставник його не порушував! — сильніше обійняв себе. — То все я! То тільки я проблеми створюю! Скільки проблем я вже створив! Я хочу ще?! Та що зі мною не так? — впав чолом на коліна. — Чому я просто не можу бути нормальним? Таким, як всі! Чому Вайо нормальний? Він не створює проблем! У нього все добре з духовним батьком, все добре з навчанням! А я…! Проблема на проблемі, — заховався за своїми руками, давши волю сльозам. — І наставнику я купу проблем створював. Я поганий учень, — покачав головою зі сторони в сторону. — І любити мене немає за що.»

«Але ж наставник любив, — намагалися заспокоїти думки. — Він казав, що любить тебе, що ти його найулюбленіший учень.»

— І що? — самотньо подивився він на дощ. — Він міг передумати. Збрехати. Розлюбити.

«Ніби мене розлюбити немає за що,» — сховався за руками. 

До самої ночі Хаол не міг перестати думати про все це. Назовні продовжував шуміти дощ. Краплі торохтіли по піддашшях та хлюпали по калюжах. Гримів грім, блищала блискавка, що нагадували про академію.

Хаол не міг заснути. Він крутився з боку на бік, не розуміючи чому саме зараз його захопила настільки сильна туга. Стискалося серце, збиралися сльози в очах, а душа бажала тільки одного — обіймів. Але не таких, як у Вайо. Так, вони були теплими, приємними і особливо коханими, але зараз хотілося чогось зовсім інакшого. Хотілося, аби його турботливо огорнули руками і сховали від усього навколишнього світу. Хотілося, аби спокійним голосом сказали, що він зараз не сам, що його захистять. Хотілося потонути у незлічених складках одягу і заховатися в них. Хотілося послухати казку на ніч. Хотілося попити чаю серед ночі. Хотілося до наставника Ракора.

Дізнатися як він там, чим займається, як в нього справи. Побачити його добрі очі. Послухати якісь вчительські повчання, що іноді дратували, але яких так хотілося зараз. Просто побачитися з ним. Навіть, якщо він не захоче розмовляти.

Хаол шморгнув носом, не в силах терпіти власну тугу. Витер ковдрою очі. До нічного чергування було ще декілька днів, але зараз на душі було настільки нестерпно, що він був не певний, що витримає так довго.

«Можна спробувати приєднатися до його сну, — подивився Хаол у стелю. — Але чи зможу я? Чи є у нього щось із моєю силою?»

Почав згадувати, із сумом розуміючи, що він майже не робив подарунків своєму улюбленому вчителю.

«Наставник так багато всього мені подарував, а я…? — опустив Хаол погляд. — Тільки декілька журавликів йому зробив, — шморгнув носом. — Я поганий учень. Як взагалі такого можна любити? — закрив обличчя і повернувся на бік, починаючи тихо плакати. — Майже нічого не дарував. Але ті журавлики… — пробував заспокоїтися. — Я робив їх зі свого паперу. І фарби також сам чаклував. Може цього вистачить, аби проникнути до нього?»