8 Єдина вимога

Всю ніч Хаол не спав. Сидів-стояв поруч з Оахою, що чергувала, і нічого не говорив. Просто хотілося компанії. Хоч якоїсь. Хоч якось.

Вранці він не пішов на сніданок майже з принципу. Хотілося повернутися до академії і заявляв Хаол про це у весь голос. Кричав, що є магом, що паладини зобов’язані допомогти йому, а не кидати все так, як є зараз.

На душі стояла така образа на всіх них, що Хаол ледь стримував себе від лайливих слів.

«Хіба вони сліпі? Глухі? Тупі?» — не міг зрозуміти чарівник, згадуючи всі їх дії по відношенню до нього.

Він виділявся. З самого першого дня було видно, що він не такий, як інші. Має особливо білу шкіру, ніжні руки, дивні звички і дуже багато знає про магів. Хіба не було дивно, що до них раптово потрапив якийсь незрозумілий хлопець, який нічого не знає про життя звичайних людей і золотий промінь шукає мага саме його віку, який втік зі академії та втратив ахор? Хіба не було очевидно кого саме той шукав? Чому ніхто не проконтролював, що золотий промінь точно бачив Хаола? Чому ніхто не перевірив слова Хаола, колив він набрехав, що нібито вже зустрічався із тим безсмертним?

Чому ніхто не зрозумів ким є Хаол? Чому ніхто не склав два і два? Чому все полишили так, як є? Чому не відвезли назад до академії? Чому його не показали золотому променю? Чому не впізнали в ньому того, кого той шукав? Адже безсмертний мав залишити якусь інформацію про те, як Хаол виглядає і скільки йому років, аби його впізнали, якщо хтось зустріне?

Чому ніхто нічого не зробив, аби допомогти магу повернутися туди, де йому місце?

Хаол злився. І не міг підібрати слів, які б висловили всю його образу, біль, розчарування і сум, через те, що він досі знаходиться тут.

«Думки про смерть… — дратувався він від самого себе. — Померти я завжди встигну. Хай повернуть мене до наставника! — тупнув ногою. — Хочу! До! Наставника!» — склав руки на грудях.

«Навіть, якщо він мене не любить…» — винирнула думка з-під свідомості.

«…з ним все одно краще, аніж тут,» — похмуро глянув на оточуючих.

Після сніданку мали бути пари, але Хаол на них не пішов. Замість цього якийсь командир закликав його із собою.

«Знову ображати будуть?» — невдоволено слідкував Хаол за чоловіком.

Вони зайшли до кабінету, де стояли ще декілька паладинів в обладунках, що незручно перезиралися між собою і оглядали «чарівника».

— Скоро має прибути маг зі академії Безкрайньої гладі, — сказав той, хто його сюди привів. — Він тебе огляне.

— Маг з Безкрайньої гладі? — з ноткою незадоволення перепитав Хаол, все ще тримаючи руки на грудях. — А чому не золотий промінь.

«Втім, — відвів він погляд у сторону, — це навіть краще.»

— Золотий промінь… — ніяково протягнув інший чоловік. — Смикати його по дурницях не дуже прийнято…

— Я не дурниця! — обурено заявив Хаол, глянувши на нього. — Я — маг! І я хочу до академії! — тупнув ногою.

— Ми не впевнені у тому, що ти чарівник, — сповістив той, до кого Оаха привела його вночі. — Маги Злітаючого журавля дещо відрізняються від тих, з якими ми бачимося кожного дня. І ми не впевнені, що ти є одним з них.

— То чим я не схожий на мага Злітаючого журавля? — підняв він плечі. — Хмару треба начаклувати? От тільки в мене ахору немає! — гнівно показав на своє волосся.

— Так, немає… — ніяково відвів погляд інший чоловік.

— Зрозумій, — серйозно продовжив той самий командир, — золотий промінь є дуже поважним магом і якщо ми покличемо його, а ти виявишся брехуном — це забере його цінний час, який він міг приділити справжнім магам, яким потрібна допомога.

— Я не брешу! — витягнувся Хаол, не знаючи, як ще докричатися до них. — Я — маг! — опустив руки і стиснув кулаки. — Зі академії Злітаючого журавля! Мене виховував вчитель Ракор! Поверніть мене до академії! Це ваш обов’язок допомагати магам! — вказав пальцем на них. — Ви обіцяли допомагати! Давали клятви! А зараз…! — кипів від злості. — Тільки говорите і не вірите! Чому маги повинні вірити вам, якщо ви такі?! ПОВЕРНІТЬ МЕНЕ ДО АКАДЕМІЇ! — закричав він так голосно, що очі заплющив від власного крику.

Паладини зморщилися. Перезирнулися між собою, сходячись у думці, що в нього точно щось є від розгнузданого чарівника.

— Скоро до нас прибуде маг Безкрайньої гладі, — знову повторив той самий чоловік, що казав це раніше, — і огляне тебе. Винесе остаточний вердикт.

— Який вердикт?! — не заспокоювався Хаол. — Як огляне?! Який в цьому сенс?! Чому ви не вірите мені?! Чому не допомагаєте?! Який у вас сенс, якщо ви не вірите магу?! Якщо не допомагаєте йому?! На вулиці ви також будете чекати якогось свого знайомого, аби він перевірив, чи не бреше вам маг, на якого напали?!

— Маги носять специфічний одяг. Не впізнати їх важко, — незадоволено відповів інший, чуючи, що цей хлопець сумнівається у компетентності взагалі всіх паладинів.

— То як магу ахор відріжуть і в звичайний одяг переодягнуть то ви і впізнати його не зможете?! — кипів Хаол. — Не допоможете?! А як він буде просити врятувати його — не повірите?!

— Це працює не так, — спокійно відповів найголовніший.

— А як?! — подивився чарівник на нього.

— Магів Безкрайньої гладі ми впізнаємо у будь-якому вигляді і будь-якому одязі.

— То ви допомагаєте тільки своїм магам? А на інших вам чхати?! — глянув Хаол кожному в очі.

— Хлопче, прикуси язика, — роздратовано сказав ще один паладин.

— А то що? — нахабно подивився той на нього. — Вб’єте?! Поб’єте?! Паладини…! — не міг він підібрати влучних лайливих слів. — Ви не паладини! — безсильно тупнув ногою. — Не ті, про кого розказують в академії! Нам розказували, що паладини добрі! Завжди прийдуть на допомогу! А ви…! Не такі! Зовсім! Ви брехуни! Злі люди, які не вірять і не хочуть допомагати! В мене немає ахору! Я кожен день одягав ваші обладунки! Ви знаєте як воно?! — смикнув рукою. — Я не хочу навіть наближатися до металу! Ви змушували мене битися! Змушували важко працювати! Я маг Злітаючого журавля, а не орач в полі! Чому я маю робити все те саме, що і ви?! Ви маєте захищати мене, а не змушувати страждати! І захищати ви маєте не тільки магів Безкрайньої гладі! — вказав на них пальцем. — Те, що у вас водяна кров — не дає вам права відмовляти у допомозі іншим магам!