7 Відчай

«Чому?» — порожньо питали думки.

Хаол сидів на стільці у пустому коридорі. Дивився скляними очима вперед і ніби нічого не бачив, не помічав. Ані людей, які проходили повз, ані їх слів чи зауважень. Він провалився у власну свідомість, якої здавалося більше немає.

«Чому?» — ще раз запитали думки, але не чули жодної відповіді.

Його тримали. Силою роздягнули, мили, торкались ахору. Давали ляпаси, казали болісні речі. Не чули, коли він просив відпустити.

«Чому?»

Паладини. Символи захисту та гідності, честі, доблесті. Люди, які готові вмерти, заради порятунку магів. Які влізуть в бійку, зайдуть у пожежу, стрибнуть у воду. Лицарі із вийнятковими правами. Сила і опора, які захищають чарівників власними руками. Воїни. Солдати. Добрі люди, до яких завжди можна підійти і попросити про допомогу. Охоронці. Щити.

«Чому?»

Поверхневі створіння. Жорстокі, сильні, глухі. Чують, що їм зручно почути. Забороняють. Обмежують. Не дають повернутися. До дому…

Дім… Академія. Затишок. Всюди блакитні одежі. Уроки. Навчання. Ставок. Рибки і квіти. Вчитель Ракор.

Хаол опустив погляд.

Добрий. Піклувався. Теплий. Турботливі обійми. Шуткував. Підтримував. Вчив. Боявся павуків і лаявся.

Став злим. Накричав. Відштовхнув. Назвав дурним.

«Мерзенний,» — згадав Хаол.

Духовний батько…

В нього пішли сльози.

Заклинання примусу. Рухи, доторки, дії. Погляди інших вчителів, коли розказав.

«Чому?» — почав тихо плакати.

Чому в нього таке життя? Що він зробив? Чому все саме так? Чому всі злі до нього? Чому роблять ці речі? Чому ображають? Кричать, дивляться, б’ють.

«Що я зробив? Чому я поганий? Чому мене карають?»

Адже він хоче бути хорошим. Хоче вчитися. Хоче бути магом. І хоче робити хороші речі. Хоче бути слухняним. Хоче, щоб його любили.

«Заради чого…?» — опустив голову, думаючи про власне життя.

Кожен день одне і те саме. Підйом, пари, тренування, робота, відбій. Кожен день серед паладинів. Яким байдуже. Які жорстокі. Злі. Які роблять погані речі.

«Хочу до академії. До наставника.»

Але хто йому допоможе? Та і чи хоче вчитель Ракор сам його бачити?

«Він накричав на мене, — закрив Хаол очі. — Він мене більше не любить…»

А чи дійсно любив раніше? Чи вдавав? Може хотів отримати схвалення від інших вчителів? Може його змусили? Може він ніколи і не хотів дружити з ним? Може їх дружба була несправжньою?

Хаол хникав.

Чому воно завжди так? Чому вихователь з малої академії кинув його, щойно відвів до академії? Чому вчитель, якого він обрав собі духовним батьком робив ті речі? Чому дурив? Чому не слухав? Чому використовував і застосовував заклинання примусу? Чому вчитель Ракор спочатку допомагав, дарував подарунки, а тепер накричав, ніби і не любив ніколи? Чому?

«Хоч комусь я потрібен у цьому житті? Хоч комусь не байдуже на мене? Хоч хтось любить по-справжньому?»

Вайо?

«А де той Вайо зараз? Він взагалі шукає мене? Пам’ятає? Чи вже знайшов собі іншого хлопця і забув про моє існування?»

Хаол зігнувся, не в силах витримувати, як серце розривається на частини.

«Хоч хтось любить? Хоч хтось. Хоч якось. Хоч десь. Хоч щось, заради чого варто терпіти…»

Кожен день одне і те саме. Кожен день серед паладинів. Біль, страх. Вони сильніші, натренованіші, із більшими правами. Що Хаол зробить їм? Вдарить? Його вдарять сильніше. Втече? Доведеться повернутися і тоді його покарають. Зможе захистити себе? А чим? Магією, якої немає? Силою, якої недостатньо? Словами, на які всім байдуже?

Що Хаолу зробити, аби його не чіпали?

Торкалися його тіла, ахору. Били, ображали.

«Заради чого…?» — у відчаї шукав він таку необхідну відповідь.

Заради чого йому боротися? Заради чого намагатися? Заради чого захищати себе? Заради чого…? Жити.

Хаол питав себе. Питав раз за разом. Однак відповіді не було. Ніби її зовсім не існувало.

«Нащо?»

Заради чого? Заради кого? Він нікому не потрібен. Навіть самому собі.

«То може закінчити все це?»

Закінчити боротися, закінчити страждати, боятися. Перестати відчувати біль. Перестати турбуватися і плакати. Перестати бути нещасним.

«І перестати бути мерзенним…» — зневірено завершив внутрішній голос.

Хаол сидів із цією думкою і чомусь на душі ставало спокійніше. Більше не буде страждань, більше його не ображатимуть, ніхто не поб’є. Не будуть чіпати тіло, ахор. Більше не треба торкатися металу, не треба одягатися в обладунки і тренуватися. Нічого більше не буде. І від цього ставало легше.

«Цікаво, — задумався Хаол, потроху заспокоюючись, — а після смерті щось є?»

Може, після смерті тільки забуття. А може там буде і щось хороше. На кшталт стану тариге — вічний сон, де можна робити все, що сам захочеш.

«Можна до інших у сни приходити. Бешкетувати… Пити чай. Спостерігати за рибками… Солодощі їсти, — відвів погляд у сторону. — І робити все те, що я більше не можу…»

Гарна була ідея. Хаолу подобалося. Легко так ставало, просто. Залишалося тільки виконати.

«Хіба це має бути складно? — знизав він плечами. — Магу. Який слабкий фізично,» — опустив сумні очі.

Але треба було придумати як. Обрати шлях, що стане для нього останнім.

Подивився по сторонах, побачив вікно і темряву за ним.

Вже наступила ніч.

«Відбій,» — зазначили думки, та Хаолу вже було все одно на місцеві порядки і правила. Він більше не слідував ним.

Піднявся, витер сльози рукавом, шморгнув носом. Вирішив, що буде робити далі. Поплентався до сходів нагору.

Одна сходинка, друга, третя. Новий поверх. Ще один.

Глянув на вузькі вікна і пішов до дверей назовні. Вийшов на мур.

По боках простягалися огорожі, висотою до поясу. На небі світив Місяць. Дув прохолодний вітерець.

Хаол тужливо відвів погляд у сторону. Безініціативно пройшов вперед. Підійшов до огорожі та піднявся на неї. Побачив краєвид.