5 Буденність

Наступні дні Хаол поводився тихо і відсторонено. Він майже ані з ким не говорив, не підіймав погляду, не робив того, чого від нього не хотіли і не показував свого суму, страху, перед людьми, які могли зробити з ним що завгодно. Маг просто кивав, кажучи, що все нормально і що нічого не сталося. Однак поведінка його змінилася і приятелі це помічали.

Хаол став якимось відокремленим, не залученим до чого б то не було. Що в нього не питали — він тільки підтакував, або питав в інших, що вони думають з цього приводу. В нього ніби не стало власної думки. Він перестав давати прямі відповіді на питання про своє життя, минуле і теперішній стан. На запитання про свій стан, Хаол говорив, що почувається нормально і все, що він давав знати оточуючим.

Робив те, що казали, не перечив, не обурювався і не виказував жодного незадоволення. Треба натерти мозолі на долонях, під час важкого ручного прання? Він мовчки все зробить. Треба перенести якісь коробки до темного холодного підвалу? Нічого не скаже. Хтось штовхне, або негативно висловиться на його адресу? Зробить вигляд, ніби нічого не було.

Хаол перестав реагувати на багато речей. Навіть ті столові прибори. Тепер він їв металевими, чий присмак у роті ледь не доводив його до сліз. Кожен раз, беручи метал до рук Хаол здригався, вкриваючись сиротами. Вся його душа стискалася в грудку, бажаючи втекти якнайдалі. Але він їв. Брав ложки, виделки і ножі. Робив невимушений вигляд та починав їсти, як інші.

«Якщо я не буду виділятися, — з острахом говорили думки, — мене не будуть чіпати,» — кивав він, заспокоюючи сам себе.

Під час тренувань Хаол робив те, що йому казали, хоч як би важко йому не було. Бігав в обладунку, намагався підтягуватися, віджиматися, долав смугу перешкод, брав зброю до рук… От тільки сильно вдарити Шано він все одно не міг.

«А як вона образиться і поб’є мене поза тренуваннями?» — остерігався Хаол.

Так, Шано була нижчою за нього і не виглядала дуже загрозливо. От тільки вона тренувалася вже роками, мала гарну фізичну форму і знала куди треба бити, аби перемогти. А Хаол… Тільки стрибав на заняттях вчителя Шийме, готуючись колись в майбутньому злетіти. Весь інший час у академії він проводив байдикуючи в кімнаті, на дворі і особливо не навантажував себе.

«Маги повинні бути сильні духом, а не тілом…» — тужливо згадував він слова вчителя Умана. — «А я? — зітхнув Хаол. — Слабкий що тим, що тим…» — похнюпив голову.

День за днем, обов’язок за обов’язком минав для Хаола час у цитаделі. Де єдиними моментами спокою для нього був час біля озера надвечір, коли він споглядав за водою, і під час тренувань, коли обіймав сферу із магією, відчуваючи, як спокійно вона всотується в руки.

Хаол не прагнув спілкування навіть із тими, з ким встиг налагодити спільну мову. А через тиждень помітив, що взагалі усі почали його сторонитися. І це не було неочікуваним, бо за весь цей час він так і не зміг помитися.

Страх знову опинитися серед безлічі чоловічих тіл зупиняв будь-яке прагнення позбутися свого смороду і бруду, який накопичувався на Хаолі кожен день. Волосся його вже давно засмалилося та скупчилося у жирні пасма. Липка блискуча шкіра вкрилась червоним висипанням. А запах ширився такий, що ніс пробивало від нежитю.

Навколишні зайвий раз із Хаолом більше не контактували. За спиною його називали смердючкою. В очі казали натяками на те, що варто помитися. На якийсь день Гране навіть прямо сказав, що від Хаола несе, як від безхатька, який спить із собаками. Але той на ці слова лиш вибачався і більше нічого не робив. Він не намагався ще раз зайти до душу та побачити все те саме, що і в перший раз. Не намагався знайти іншого шляху, аби стати чистим. Цей сморід, у якомусь роді, навіть захищав його.

«Поки від мене смердить — до мене ніхто не підходить і нічого мені не робить.»

Що робити з відсутністю гігієни надалі, Хаол не знав. В нього взагалі не було плану, що треба робити далі, куди рухатися, яку мати ціль. Він просто існував, не розуміючи які ще в нього є варіанти.

Він вже намагався втекти, але це ні до чого не призвело. Сам він до Вайо дійти не може. Грошей на супровід немає. Магії, аби забезпечити своє існування за межами цитаделі — теж немає. В нього навіть зв’язку із рідною академією немає. А все ж таки піти до того золотого променя та попросити про допомогу, він не наважувався. Страшно було, якщо той виявиться поганим. Тут його хіба що побити можуть, а там…? Під заклинанням примусу від могутнього безсмертного, в якого невідомо що в голові?

Хаол надав перевагу залишитися тут. Хоч і в дискомфорті, в умовах до яких він зовсім не звик, але без ризику стати підвладним якомусь сильному магу, який здатен на щось явно більше, аніж паладини.