4 Нова реальність

Прокинувся Хаол від холоду і відчуття дивної порожнечі всередині. Такої, якої він ще ніколи не відчував. Ніби чогось не вистачало. Чогось дуже важливого. Того, що було невід’ємною частиною його самого. Його більше не було. Як не було і тепла. Все тіло прагнуло скрутитися в клубок, наче маленьке звірятко. Бігали сироти по шкірі. Майже стукали зуби.

Хаол знесилено розплющив очі. Темрява, в якій видно лиш обриси предметів. Десь далі чутно поодинокі кроки, шурхання одягу, уривки розмов.

«Ніч,» — спустошено сказали думки.

Не було питань де він, що з ним, як довго він лежить. Не було жодних відчуттів і емоцій, окрім холоду та пустоти. Не було прагнень і планів.

Вся ясність думки кудись зникла. Разом із тим, що Хаол не міг визначити. Залишився тільки холод. Порожнеча. Ніч. Відчуття, що він став пустою оболонкою, всередині якої лиш повітря.

Повільно піднявся на дерев’яні ноги. Обійняв себе за плечі. Постава сама згорбилася. Погляд опустився до ніг.

«Брудний,» — односкладно сказав внутрішній голос.

Подивився праворуч. Пішов туди, насилу переставляючи ноги.

Як дійшов до вулиці, глянув по сторонах. Повернув ліворуч і знову почав крокувати.

Хаол не відчував себе в самому собі. Не відчував голоду, втоми, туги чи суму. Він йшов, ніби бездушна і нежива лялька, якою керує хтось інший. Але навіть це відчуття не викликало в нього жодних емоцій.

Минув одну вулицю, другу, третю. Підняв погляд до неба та побачив обриси муру, який він покинув рано вранці. Подолання якого так сильно обрадувало його, щойно це сталося. Вдала втеча, яка ні до чого не призвела. Реалізація якої так і не наблизила Хаола до Вайо.

Він опустив погляд. Поплентався далі. Крок за кроком, вулиця за вулицею.

Хаол не роздумував над тим, що йому робити далі. Не будував нових планів. Він просто йшов. Доки не прибув до великих воріт.

Підняв погляд до них. Постукав.

— Хто там серед ночі? — відгукнувся якийсь чоловік.

Відкрилося слухове вікно. Хаол побачив обличчя паладина у срібному обладунку, збоку якого горіло світло.

— Гей! — обурився воїн. — Що ти там робиш? Вже відбій давно!

Хлопець опустив обличчя.

— Хутко йди в казарму! — захлопнув він слухове вікно та почав відсувати засов воріт. — Завтра тобі командир дасть на горіхи за прогул цілого дня!

Хаола впустили у Навчальну цитадель для водяної крові. У місце, яке він так марив покинути і з якого йому вдалося втекти цього ранку.

— Добре, командире, — тихо відповів він чоловікові.

Кивнув, ніби почув застереження, про покарання, та пішов у казарму. Знайшов своє ліжко. Ліг в нього, накрився покривалом і закрив очі, позбавляючись останніх сил, аби рухатися.

Прокинувся Хаол абсолютно розбитим. Підіймаючись з ліжка, помітив як з його одягу сиплеться пісок із землею, які в нього брудні руки, ноги, темний слід на боці. І відчуття цього бруду вводило ще в більшу журбу. Він ніколи не був настільки брудний, липкий та смердючий. Ніколи. Навіть коли був дитиною. Навіть коли стрибав по калюжах і бризкав багнюкою на самого себе. Навіть тоді він був чистіший.

Коли він так бавився під дощем, завжди прибігав вихователь або вчитель, брав його за руку та вів у будівлю. Очищав, робив сухим за допомогою магії. І обов’язково в якийсь момент втрачав пильність, завдяки чому Хаол знову вибігав під дощ, аби пограти.

Спогади про вихователів у малій академії гріли душу. Вони завжди гралися із ними, вчили писати, читати. Давали купу часу для дуркування. Вигадували нові ігри та просто були поряд. Показували магію, яка зачаровувала всіх дітей.

Хаол згадав, як вперше побачив створення хмаринки. Він тоді навіть рот відкрив від захоплення. А як з тієї хмаринки пішов дощик? Хаол потім цілий день ходив за вихователем і смикав його за омаре, аби він знову зробив хмаринку.

«Хочу хмаринку… Зробити сам…» — відвернувся він у сторону.

От тільки не було зараз сил для такого простого чаклунства, не було впевненості, що вони є хоч для чогось. Хаол не хотів вставати, не хотів рухатися, говорити та взагалі з кимось бачитися. Хотілось лежати і існувати. А може навіть існувати не хотілося.

Та все ж піднятися було треба. Продзвенів дзвін дзвону. Щось казав командир. Хаол його взагалі не слухав, перебуваючи у власних думках. Заправив постіль, став, як і інші. А потім пішов.

От тільки не встиг він вийти з казарми, як командир побачив його. Накричав, насварив, за те, що Хаола не було вчора весь день. Покарав, наказавши сьогодні качати воду на всю чоловічу душову. Хаол байдуже вислухав все це та просто кивнув, розуміючи, що в нього немає вибору. Студенти-паладини, що почули це, одразу почали шоковано перешіптуватися. Качати воду було важко навіть вдвох, що казати про одного? Деякі одразу зрозуміли, що в Хаола не вистачить сил на таке покарання, тож вони сьогодні залишаться без душових процедур.

На сніданок Хаол пішов разом з усіма. Помив руки, вмився, взяв тацю з їжею, сів за стіл, згадав про дерев’яну ложку у «своїй» шафці та тихо зітхнув, не думаючи ні про що. Гране, що сидів поряд і вже наминав ранкову кашу, покосився на Хаола. Поглянув на його страви, такі ж, як і у нього, на металеві прибори.

— Ти не їси загальними ложками? — підняв погляд до хлопця, закінчуючи жувати.

— До слова, — приєдналася Оаха, — а де ти був учора? Півдня тебе шукали.

— Втік, — без емоцій відповів Хаол, незацікавлено дивлячись на їжу.

— Втік? — здивувався Гране. — Куди?

— Та і навіщо? — не розуміла дівчина.

— До хлопця свого хочу. Він не знає, що я тут. Хвилюється… — відвів він погляд у сторону.

— В тебе є хлопець? — підняла брови Оаха.

— Так. Він зі академії Червоної лілії. У шостому класі вчиться, — Хаол поглянув на свою долоню, пригадуючи, що колись вона могла творити магію, так само, як і Вайо зараз.

Оаха з Гране перезирнулися.

— Ну, тепер зрозуміло звідти ти стільки про магів знаєш, — продовжила вона їсти. — Сам зустрічаєшся з одним.