3 Шлях до Вайо

До душової Хаол так і не повернувся, бо боявся впустити можливість. Зачаївся за якимись коробками, сховався, принишк. Він спостерігав за тим, як дорослі паладини вивантажують великі важкі бочки, ящики, мішки з зерном та мукою. Хлопець спостерігав за всім цим майже не дихаючи, зовсім не рухаючись. Тільки його блискучі очі смикалися туди-сюди, не відволікаючись від дійства.

Паладини шуткували один з одним, щось обговорювали, жалілися, охали та ехали, підіймаючи важкі торби.

Їжі приїхало дійсно багато, тож зайняв увесь цей процес близько трьох, або навіть чотирьох годин. В Хаола вже давно заніміли ноги, заклякли руки та боліла шия, знаходячись в одному положенні так довго. Та ось нарешті останній мішок відтягнули у комору, двері на кухню зачинили, а пустий віз залишили під піддашшям, ховаючи його від ймовірного дощу.

Хаол миттю озирнувся. Зараз в цьому закутку нікого не було. Жодної охорони, жодного мимовільного спостерігача, який міг би його впіймати.

«Треба діяти зараз,» — рішуче кивнув хлопець.

Вирівнявся. Вмить схопився за ящики, за якими ховався. Ватні ноги ніби проштрикнули тисячі голок, не даючи рушити з місця.

«Дідько, — зморщився він від болю. — Щоб тебе на сонці висушило, паскудо,» — завмер в такій позі, чекаючи, коли стане трохи легше.

Щойно ноги знайшли в собі сили рухатися, але ще не позбулися болю, щойно Хаол озирнувся ще раз, пересвідчуючись, що тут нікого немає, він рушив до возу. Повільно, кульгаючи на ногах, що боліли, він йшов, не зважаючи на будь-які перепони.

«Твою ж… — насилу дійшов до возу та сперся на нього. — Щоб тебе… Як же, тварюко…» — видихнув через ніс, збираючи всі свої сили до купи.

Заліз у віз.

«Твою ж…!» — стиснув Хаол зуби та схопився за ногу, намагаючись не видати жодного зайвого звуку.

Проповз до місця кучера. Ліг у куток під сидінням та повністю накрився товстим колючим покривалом, ховаючи свій силует серед складок тканини.

«Ще і холодно…» — стиснувся він в грудку.

Подихав на власні руки, закутався в ковдру і почав схвильовано чекати ранку, коли він нарешті покине це місце.

Прокинувся Хаол від того, що віз рушив з місця. Хлопець вмить зціпився, а вся голова потонула в думках, як довго він вже їде, де знаходиться та як далеко він від Вайо. Він ледь не висмикнув голову з-під ковдри, аби глянути де є, як почув знайомий дзвін металу та голоси паладинів, які прощалися з кучером. Цокали копита коня, скрипіли колеса, бухкав увесь віз, рушаючи по камінню.

Як от вони проїхали ворота, які зачинилися за возом. Стало більше звуків природи — вітру, шелесту листя, пташок.

«Я на волі…» — розтягнулася усмішка в Хаола від вуха до вуха. Очі вкрилися сльозами щастя. А все тіло заполонило неймовірно приємне тепло.

Нарешті те зле місце позаду, всі ці страждання десь там. А він їде…

«Але куди я їду? — миттю насторожився він. — А як я їду у протилежний бік від Вайо? Треба вилізти звідси, — рішуче кивнув. — Так. Але непомітно, — покосився у сторону кучера. — І треба трохи від’їхати від цитаделі. А там вже своїм ходом добиратися,» — стиснувся від щастя, не маючи сили подіти кудись усю свою радість.

На щастя вже за декілька хвилин почали лунати голоси різних людей, цокання інших коней, колеса ще якихось возів. Вони заїжджали до міста, або села, або просто населеного пункту.

Хаол почав потихеньку повзти до іншого краю возу. Ніби згорток тканини рухався під час їзди по ямках та камінню.

Десь у натовпі віз зупинився. Хаол проповз ще трохи. А потім ще, ще. У якусь з зупинок він стягнув з себе покривало, зістрибнув на землю та чимдуж побіг в сторону.

— Хахаха! — щасливо забіг він у якийсь провулок, де зупинився аби перевести дихання.

«Я втік! Втік!» — стрибав на місці від щастя.

— Хто молодець? Я — молодець! — дуркував Хаол, не знаючи куди діти всю свою радість. — Хто самий розумний та кмітливий? Хто додумався до такого і втілив все це? У кого все вийшло? Хахаха!

«А тепер треба до Вайо. Я сьогодні не їв, — погладив себе по животу. — Та й грець з ним, — махнув рукою. — Можу без їжі пару днів прожити. Нічого зі мною не буде,» — пішов до іншої вулиці, аби не пересіктися із кучером того возу.

— Головне до Вайо повернутися… — замріяно покрутився навколо себе. — Він мене нагодує, — усміхнувся.

«Обійме, поцілує і буде все чудово-чудово!» — обійняв сам себе.

— Вайо… — закохано зітхнув та глянув по сторонах.

Треба було визначитися куди треба йти.

«Отже, чим швидше я визначу правильний напрямок — тим ближче я буду до цілі. Академія Вайо знаходиться на схилі вулкану, — став під стіною, роздивляючись пейзаж понад будівлями. — Вулкан — це повинна бути висока гора із полум’ям в середині. Угу… Ну, можливо полум’я я не побачу, але не побачити гору буде важко. Але ж гір багато, — озирнувся. — Варто спитати у місцевих. Вони точно мають знати де тут вулкан.»

Запитав у випадкового перехожого — той спантеличено підняв плечі. В іншого — покрутив головою. У третього — сказав, що не знає.

«Може не місцеві? — задумався Хаол. — Треба знайти когось місцевого, — швидко озирнувся, визначаючи хто з людей виглядає так, ніби дійсно живе тут. — А як вулкан далеченько і всі ці люди просто не виходять за межі міста? — склав руки на грудях та підпер підборіддя рукою. — Хм… — опустив погляд. — Їхав я тоді довго, по звивистих дорогах… Але ж їхав я від своєї академії, — знизав плечима. — До академії Вайо там ще треба було їхати хто знає скільки. Але в яку сторону ми тоді їхали до нього на зустріч? І в яку сторону тоді повезли мене…?» — сумно зітхнув.

— Треба знайти того, хто ходить далеко і знає багато…

«Може того, хто мапи малює? — підняв брову, ніби намацав правильний варіант. — Адже вулканів небагато. Ніби. Тобто, їх мають малювати на мапах. Адже мають? Так?» — напружився, намагаючись згадати ті мапи, які показував вчитель Уман на уроках географії.