1 Новобранець

Рознісся пронизливий дзвін дзвону.

Хаол насилу розплющив очі.

«Що…? — розсіяно прокидалися думки. — Де…?»

Усе його обличчя було стягнуто потоками сліз, які висохли за ніч. Боліли очі, напухли повіки. А все тіло чинило опір. Голова у відчаї занурилася в подушку. А погляд рухнув до сірої підлоги.

Не було спогадів, як він тут опинився, не було спогадів про те, що відбувалося учора. Одні уривки. Як він їхав у возі, плакав. Як боліло в грудях. Як хотілося до наставника і разом із тим не хотілося його бачити.

Закрив очі, відчуваючи, що знову накочуються сльози. Зіщулився, подібно до серця, яке стиснулося від болю. Хотілося просто зникнути. Перестати існувати. А разом і з тим перестати відчувати. Відчувати сум, зраду, тотальний біль, із яким він не розумів, що треба робити.

— Підйом! — скомандував якийсь дорослий чоловік.

Хаол знехотя розплющив очі та озирнувся.

Усюди були ліжка. Ціла кімната одномісних ліжок, що стояли у чотири ряди. А поруч із ними хлопці від 10 до 16 років, що дивилися вперед та тримали руки вздовж тіла. Вони були в однаковому лляному одязі, як і сам Хаол. У сорочках, штанах, капцях.

«Я у місці, де вчать паладинів…?» — шморгнув він носом.

Кинув погляд на постілі сусідів — ті були вже заправлені.

«Певно, треба встати, — через небажання почав Хаол підійматися. — А то насварять.»

Заправив постіль, наскільки він міг у своєму стані, вирівнявся, як інші, та погляд все одно залишився внизу. На підлозі. На сірій та холодній підлозі. Безжиттєвій. Безрадісній. Знову спотворилося обличчя, бажаючи дати волю сльозам.

— Вчора до нас прибули новобранці! — продовжив чоловік командним голосом. — Ваші нові брати та сестри! Будьте до них доброзичливі! Не вступайте у конфлікти! Вони ваша сім’я, ваша команда!

Хаол опустив голову.

«Хочу до наставника,» — самі собою сказали думки.

— А тепер — на сніданок! Покажіть новобранцям куди йти!

Хлопці рушили до виходу. Один з сусідів по спальньому місцю торкнувся плеча Хаола та повів за собою. Чарівник плентався за ним, не підіймаючи обличчя.

Якими були коридори та сама їдальня, Хаол не роздивлявся. Став у чергу по їжу, отримав тацю, сів за стіл, де було місце, та просто сидів, дивлячись на сніданок. Там була каша, якийсь салат, варена риба. Та у горло не ліз навіть шматок.

Навколо усі розмовляли. Було чутно дівчачі голоси, хлоп’ячі. Дехто знайомився одне з одним. А Хаол просто сидів і ледь стримував сльози, які хотіли текти нескінченними потоками.

Коли сніданок скінчився, він пішов туди, куди його повели інші. Переодягнувся в навчальну форму, зав’язав шнурки на чоботях, затягнув пасок на штанах. Хтось із кимось говорив, дискутував, а Хаол робив те, що йому казали та мовчав, не підіймаючи голови.

У якийсь момент в коридорі до нього підійшла дівчина приблизна його віку та ніяково зазирнула в обличчя:

— Гей… Щось сталося…?

Хаол покачав головою зі сторони в сторону.

— Він з самого рання такий, — пошепки сказав один з хлопців.

— І що нам робити? — висловилася інша дівчина.

— Що і сказав командир? — знизав той плечима.

— А як він нічого не знає?

— А як знає? Він вже дорослий. Як щось не знає — вивчить. А як взагалі все погано — на перший курс переведуть. Командир сказав, що він тепер із нами. То він з нами, — підняв плечі. — Що тут ще думати?

Інші однокурсники перезирнулися.

— Ну то і все, — підійшов він до Хаола. — Гей, хлопче, — поклав руку йому на інше плече. — Ходімо, вмиєшся, — повів у сторону.

Вони зайшли до вбиральні. Сусід по ліжку підвів до вмивальника та відкрив кран:

— Води вже небагато лишилося, тож сильно не витрачай.

Хаол мляво сполоснув руки, вмився, змиваючи залишки сліз, і шморгнув носом, закриваючи кран.

— Я Гране, — протягнув хлопець долоню.

Чарівник глянув на неї.

— А тебе як звуть?

— Хаол, — тихо відповів той, опускаючи голову.

— Хаол, угу, — ніяково забрав він руку, розуміючи, що її не потиснуть. — То ти тепер із нами. Ну, нам так командир сказав. Ми вже на четвертому курсі, тож, якщо ти чогось не знаєш — це не страшно, ми підкажемо.

Той безініціативно кивнув.

— У нас тут навчальна цитадель, — продовжив Гране. — Після шостого курсу відправляють у звичайну. Там вже дають реальні завдання і частіше доводиться бачитися із магами. А в нас тут навчання та фіз-підготовка. Загалом навчання не дуже важке, та деяким усе одно важко, — знизав він плечима. — Не знаю. Якщо просто слухати та не відволікатися, то не важко. Загалом, якщо що — говори, ми підкажемо та допоможемо. Допоки ти не втягнешся. Але на фінальних іспитах ми вже допомагати не будемо. Так. Угу, — кивнув, ніби усе, що треба, вже розказав. — Зараз в нас пари, потім обід, а потім фіз-підготовка. Після неї можна перекусити або відпочити, а потім буденні заняття. Качати воду тебе сьогодні не відправлять, але щось просте — можуть. Після вечері в нас вільний час, коли можна робити що хочеш, а потім відбій. Загалом, не дуже важко. Легше, аніж на господарстві робити. Ти з якої сім’ї? З заможної? — оглянув його тіло. — Худий ти і блідуватий, як для звичайного роботяги.

— У мене немає сім’ї.

— Оу, вибач, — незручно відвернувся Гране. — Ну, ми тепер твоя сім’я, — похлопав його по плечу. — Ну, так командир говорить. Ходімо, — попрямував до виходу. — Певно, пара вже почалася. В нас зараз мова. Адже ти вмієш писати? — зупинився та обернувся.

— Так, — пішов Хаол за ним.

— Ну так, звісно, — ніяково посміхнувся той. — Усі напівкровки у малу академію ходять, — погладив потилицю. 

Хаол нічого не відповів.

Коли вони прийшли до аудиторії, Хаолу дали в руки зошит та сказали сісти на вільне місце. Той кинув погляд на двомісні парти, що стояли у три ряди, і поплентався до пустого столу в кінці кабінету. Викладач почав заняття. Він хотів було представити усім нового учня, та той зовсім не відгукувався, не реагував навіть на власне ім’я, яке назвав Гране.