1 Новобранець

Ліси, поля, міста та села. Хаол проїжджав усе це і просто не міг оговтатися. Перед очами все ще стояв вчитель Ракор, що розбудив його своїм лютим криком. Таким злим, несамовитим.

«Що я зробив не так…? – зі сльозами в очах не розумів підліток. – Адже я спитав дозволу. Адже я був шанобливим… Чого він накричав на мене…?» - відвів погляд на пейзаж, ледь тримаючись, аби не заплакати. 

«Йолоп! Дурень!» - шалено повторював голос наставника у голові.

«Я найгірший учень на світі… - скривився Хаол та беззвучно розплакався. – Слабкий, тупий… Чого я створюю так багато проблем? Якби мене не було, то усе було б добре… - болісно узявся він за коротке волосся, згинаючись до колін. – Чого я не можу бути нормальним? Таким, як усі. Просто бути нормальним. Хіба це важко? А я навіть того не можу… - обійняв сам себе. – Мені не місце в академії… Я там створюю одні тільки проблеми… Скільки ще вчителів мають вигнати, через мене? Через ТУПОГО мене…» - закрив обличчя долонями та заплакав ще дужче.

Двійка хлопчиків, що їхали поруч із Хаолом, неспокійно перезирнулися між собою. Вони спробували втішити підлітка, але той мовчки відсів від них та продовжив тихо рюмсати, частково навіть не розуміючи чому він плаче настільки сильно.

Їхали вони увесь день. Періодично, чоловік, що їх віз, давав дітям поїсти та попити. Однак у Хаола настільки не було апетиту, що він майже нічого не узяв. Тільки з бурдюка трохи води попив, але і та викликала в нього сльози.

«Наче з калюжі набрали…» - вертав хлопець питво його власникові.

Їжа бажання поїсти також не викликала. Хліб був черствий та прісний. Риба – суха і пересолена. Пиріжки – тверді та холодні. А засушене м’ясо – настільки туге, що із зусиллям можна було відкусити хоча б шматок.

Хаол проїжджав незнайомі ландшафти, бажаючи забутися. Дивився на траву, дерева, поля і ліса. Деколи роздивлявся будівлі. Десь вдалині поступово зменшувалися і зникали обриси гір, зливаючись із лінією горизонту. Ставав сильнішим вітер, що приносив дивний запах вологи.

Віз качало по ґрунтовій дорозі, немов корабель на хвилях, тож хлопець поволі заспокоювався. Одна за одною зникали сумні думки, бажання знову плакати та картати себе. Хотілося спати. Як на тому самому ліжку, яке начаклував йому наставник Ракор. Гойдатися з боку в бік і мирно дрімати, дивлячись самі різноманітні сни.

На землю вже опустилися вечірні сутінки, а вони все ще їхали. От потрапили у якесь місто, де ходили люди з ліхтарями у руках. Проїхали дерев’яну переправу та опинилися у дворі кам’яного замку. Зупинилися. Хаол почув брязкіт металу, через що зіщулилася сама душа.

- Новобранців привезли? – підійшов до возу якийсь чоловік у сріблястих латах.

- Егеж, - кивнув кучер у віз. – Дивіться якого здорового знайшов, - вказав на Хаола.

Підліток скуйовджено глянув на лицаря та зустрівся поглядом із ним.

- Хм, дійсно здоровий, - здивувався той. – Гей, хлопче, тобі скільки років?

- Чотирнадцять… - невпевнено відсунувся Хаол на своєму місці.

- Довго ж твої батьки відтягували, - оглянув воїн його з голови до ніг. – Ще і кволий такий. Писати-читати вмієш? – повернувся до обличчя.

Підліток навіть насупився від такого запитання, ніби його серйозно образили:

- Вмію.

- Добре. Перевіримо це завтра. А поки поселимо тебе до четвертого курсу. Сподіватимуся, що ти тямущий, - махнув усім дітям до себе.

Хлопці один за одним спустилися на землю. Усе подвір’я було освітлене тільки факелами уздовж стін, тож Хаол в своєму чорному вбранні майже зливався із темники закутками.

Лицар повів їх усередину замку.

Тут були люди. Лицарі. Паладини. У темряві ночі Хаол погано міг зрозуміти ким саме вони є, однак від усіх них було чутно брязкіт металу. Від одних голосний, через повний комплект латних обладунків, від інших - тихий, суто від меча та застібок. Але наскільки б голосним чи тихим не був брязкіт, душа Хаола однаково завмирала у жаху, коли той звук наближався до нього.

- Ось це роздягальня для хлопців, - привів той воїн їх до однієї з кімнат. – Шафки для першого курсу отам, - вказав він малим на ряд металевих шафок уздовж стіни. – А для четвертого курсу – отам, - показав окремо Хаолу. – Серед них є декілька пустих, тож обереш собі одну. У кожній шафці вже лежить комплект нашого одягу. За тими дверями душ, - кивнув на двері. – Зараз помийтеся, переодягніться та проведу вас на вечерю, а там і спати.

Усі новобранці кивнули. Хаол невпевнено озирнувся.

Всі стіни були зайняті тими металевими шафками. Холодними, блискучими у світлі вогню, тими, що проводять струм.

Підліток лячно підійшов до ряду, на який йому вказав той чоловік. Пройшовся поглядом по шафках, закритих на ключ, помітив одну не зачинену та обережно ляснув її кінчиками пальців, ніби перевіряючи напругу. Лицар спантеличено скривився на таку поведінку. Хаол підчепив нігтем дверцята та нерішуче смикнув рукою, відкриваючи шафку. Забрав з неї комплект світлого нижнього одягу із рушником. Глянув на менших, із якими приїхав, та пішов за ними у душ.

Однак переступивши поріг тієї кімнати, хлопець закляк. Тут у два довгих ряди були розміщені душові кабіни зі стінами між собою. Однак ані дверей, ані занавісок у жодній з них не було. Тільки лійка на стелі та вентиль на стіні.

Хаол заклякло пішов у самий кінець ряду. Скуто роздягнувся, прислухаючись чи не наближається хтось до нього. Включив воду, швидко вмився, потер долонями ноги, взагалі очистився від пилу, що налипнув впродовж дороги, та хутко витерся, переодягнувся у місцеве. Рідний чорний одяг полишати не хотілося, тож коли він вийшов з душу, то сховав його у шафці. Цим часом усім новобранцям принесли взуття.

На вечерю була якась каша, до якої Хаол не доторкнувся. Тож з’ївши розсипчасте печиво на пару з узваром, парубок відправився спати.

Проте навіть місце для сну виявилося дуже шокуючим для нього. Це не були окремі кімнати, як Хаол звик у академії. Не були маленькі відсіки, як душові. Це виявився довжелезний зал, по якому у чотири ряди були виставлені численні одномісні ліжка.