Глава 2.

- Ти згадав, хто ти? - запитала вона.

Він повільно повернувся до неї, водночас піднімаючи руки до гори.

- Так, - відповів.

- То й хто ж ти? - спокійно запитала вона.

- Я - капітан Натан Байда.

Його відповідь не була для неї повною несподіванкою. Мія здогадувалась, що він з офіцерів бази.  Але що з цим усім робити далі?

Швидко ж він отямився. Шкода! Вона сподівалась ще хоч на декілька солодких ночей.

- Що ти шукаєш? - поставила наступне запитання.

- Власне, ти тепер знаєш, хто я. А хто ти? - замість відповіді, запитав він.

- Власне, ти вже знаєш, хто я, - не зводячи з нього зосередженого погляду, відповіла дівчина. - Мене звати Мія. Я - місцева жителька.

Всі ці дні поки він нічого не пам'ятав, Мія розмірковувала, що буде коли він "опам'ятається", що тоді з ним робити. Цілком може бути, що вони послали його за нею. Тому він і перебував у цьому районі - так далеко від бази та від бару в центрі міста, де зазвичай офіцери проводять своє дозвілля. Якби не її раптові почуття до нього, вона б знала, що робити. Навіть, особливо не вагалась би. 

Останнім часом вона помітила дуже пильну увагу до себе. Майже як на початках. Суворий, невсипущий контроль. Тому й принесла його не до себе, а в будинок її бабусі, що зараз саме стояв пусткою. Він був розташований недалеко від океану. В золоті часи острова, коли сюди приїздили туристи, бабуся непогано заробляла на ньому. Зараз Мії інколи вдавалося здати його комусь в оренду. Щоправда, траплялось це рідко та, як правило, лише на декілька днів.

- Ти прийшов за мною? - врешті, запитала його.

Він явно був спантеличений.

- Я не зрозумів питання, - підтвердив він її спостереження своєю відповіддю.

-Добре, не зважай, - вона повільно опустила пістолет, але на запобіжник не поставила.

Він опустив руки та зробив крок до неї. Рука з пістолетом миттю злетіла вгору й дуло своєю чорною смертоносною пащекою знову націлилося на нього.

- Не треба, любий! Не підходь, - різко сказала вона. 

Він зупинився та знову підняв руки. Намагався всім своїм виглядом показати, що він не бажає їй зла.

- Так шкода, що ти з них! Я б з великим задоволенням залишила тебе собі. Ти такий вродливий! Мені дуже сподобалось кохатися з тобою. А тобі?

Натан напружено спостерігав за нею. Те, що вона досить дивна місцева жителька він зрозумів давно. Пістолет у шухляді комоду, кастет у сумочці. Він частково пам'ятав, як вона принесла його сюди. Його, тренованого хлопця зростом один метр дев'яносто три сантиметри та вагою дев'яносто кілограмів, вона - худенька дівчина, вагою не більше п'ятдесяти з хвостиком  кілограмів. Чесно кажучи, він не знав, що думати. Було ще багато всякого, незначні начебто дрібнички, які його дивували та напружували. 

Легкість, з якою вона милувалася з ним, вражала його. "Це я не пам'ятаю її, - говорив він собі. - Це для мене вона незнайомка. А вона ж говорить, що ми разом давно. Отже, я для неї не чужий." 

Але тепер, коли він все згадав… Ще й це запитання! Чи сподобалося йому займатися з нею коханням? Саме час про це поговорити! Хоча... може іншого й не буде. 

- Так, сподобалося, - найцікавіше, він був абсолютно щирий. - Рука не втомилася? Може таки опустиш пістолет? 

- Втомилась. Але не опущу. Хоча, знаєш що?  - вона метнулась до шухляди. Його не переставала вражати швидкість, з якою вона рухалась. Дістала кайданки.

- Вдягай, - кинула йому. - Й оце! - слідом полетіла футболка з довгим рукавом. - Хоча зачекай, є краща ідея!

Вона пристебнула його до бильця на сходах. Сама пішла в кімнату одягатись. Натан намагався відключити емоції та швидко зметикувати, що робити далі. Він однозначно в небезпеці. Але наскільки вона серйозна? 

Для нього не було особливо складним завданням зняти кайданки. Але повозитися таки мусив. Він сидів на сходах на другому поверсі будинку з заведеними назад руками. Було трохи незручно. Не все зразу виходило, як він хотів. Боявся, що не встигне до її повернення. Аж ось і вона. На ходу застібає сорочку. Зупинилася зовсім близько. Не забула дістати  пістолет.

- То й що ж нам робити, коханий? Га? Що мені з тобою робити? - запитала.

Натан якомога непомітніше рухав руками, аби тільки вона не здогадалася, що він затіяв. Уже майже.

- Знаєш, я не знаю, які у тебе зі мною проблеми. Я не збирався та й досі не збираюсь тобі шкодити. Ти мені подобаєшся, - на її обличчі промайнула ледь помітна тінь, але вона незворушно дивилася на нього, не перебиваючи. - Я не розумію, про що ти мені говориш. Мене ніхто за тобою не посилав. Я взагалі…

Нарешті! Кайданки вдарились об підлогу. Майже одночасно вона підняла зброю. Але, не зважаючи на поранення, реакція не підвела Натана. Він міцно схопив її за руки, потягнув до себе. Потім стрімко підвівся та впечатав дівчину у стіну. Почув як вона зойкнула від болю та несподіванки. 

А ще від образи. Мія подумала, що він робить з неї абсолютну дурепу! Вона так задивилась на нього, що не помітила очевидне. Його голос заколисав її. Біля нього вона ставала якась сама не своя. Дурненьке слабеньке дівча! А їй так не можна.  От тепер маєш! Він міцно притис її до стіни. Правицею сильно тиснув їй на горло. Вона ледь могла дихати. Лівою рукою він утримував руку зі зброєю. Було боляче.