Глава 1.

Чоловік, який лежав у неї в ліжку, їй подобався. Навіть дуже подобався. За її власною шкалою чоловічої краси від 1 до 10 він вибивав всі 20. Мія притягла його до себе додому з вулиці. В буквальному сенсі. На собі. 

Вона вже й не сподівалася, що таке можливо. Що хтось у цьому проклятому містечку кинеться її захищати. З голими руками проти озброєних до зубів бандитів, які тероризували це невеличке місто в декілька тисяч жителів уже не перший рік. І з кожним роком все більше нахабніли та звіріли. 

І ніхто не міг навести тут лад. Бо хто ж змусить цих покидьків жити по закону, якщо вони й були тими, хто повинен був забезпечувати порядок та законність. Мер містечка сам, власною персоною очолював цю зграю шакалів. Грабували, били, гвалтувати скільки душі завгодно. Ніхто ж нічого не скаже. Ті, хто попервах намагалися - зручненько лежать у могилах. А ті, кому так не пощастило - у камерах місцевої в'язниці молять Господа про смерть.

Колись це було миле курортне містечко на березі океану. Правда, далеко від цивілізації. Але всі, хто любить усамітнений відпочинок далеко від галасу великих міст, знаходили можливість добратися сюди. 

Хорошої дороги до містечка ніколи не було. Влада говорила, "особливість ґрунтів". Не з'явилась вона навіть після того, як тут неподалік виникла нізвідки дуже втаємничена військова база. А от що з'явилося, так це шлагбаум та "їжаки" з колючим дротом на них, якими перегородили те, що місцеві називали "дорогою".  Вона вилася від причалу, куди тричі на тиждень припливає паром, що з'єднує острів з Великою Землею, де про них щасливо забули.

Чоловіка, що лежав у неї в ліжку, Мія бачила вперше. Отже, він не місцевий. Швидше за все, з тієї бази. Що дуже дивно, бо зазвичай люди з бази майже ніколи у цьому районі міста не з'являються. Хіба за нагальної потреби. Правда, Мії було важко уявити ту нагальну потребу.

Вона вже декілька днів намагалася його привести до тями. Його було поранено. Досить серйозно. Мія прикладала все своє вміння, щоб врятувати йому життя. Попри те, що вона обробила та зашила рану, ще й спромоглася, хоча б частково, в ті рідкісні моменти, коли він виринав бодай на хвильку з безпам'ятства, влити в нього ліки, він просто горів зсередини. У неї на очах. Температура все ніяк не хотіла спадати. Жар охопив його тіло та не збирався здавати позиції. Ще ніколи в житті Мія не відчувала себе такою безсилою та ні на що не спроможною. Хоча ні, один раз було. Але зараз не про те. Ще він періодично марив. Звав якусь жінку чи дівчину. Матір? Чи кохану? "Айрін! Айрін!" - повторював. Звичайно, Мія розуміла, що аби це була мати, він би так і казав: "Мамо!". Але все ж сподівалась, що ця таємнича Айрін хто завгодно, але не кохана.

Вона розтирала його тіло холодною водою, намагаючись збити температуру. Не допомагало. Ще й надто, його  лихоманило все сильніше, почало морозити. Тіло трясло та тіпало, як листя на деревах в ураган. 

Згадала якийсь давній фільм, де дівчина своїм тілом зігрівала коханого у подібній ситуації. Роздягнулась та шмигнула до нього під ковдру. Притислась всім тілом. Було невимовно гаряче. Як тілу, так і спантеличеній душі. Особливо, коли він сам міцно обійняв її, притис до грудей. "Айрін…" ледь чутно почулося десь над головою.

Вона не спала декілька днів. Так, могла передрімати на стільці біля нього, але це все. А цього катастрофічно мало. Тож, коли опинилася з ним у ліжку, не зважаючи на обставини, все ж провалилась в глибокий чорний сон без сновидінь.

Зранку відкрила очі та не одразу зрозуміла, що відбувається. Вона все ще лежала на його широких грудях. Він все ще обіймав її за плечі. Чи то вона призвичаїлась до його жару, чи то лихоманка все ж відступила.

Вона підняла голову та подивилась йому в обличчя. Й наштовхнулась на його погляд. 

Він прийшов до тями! Нарешті! 

- Привіт! - через силу спромігся сказати він.

- Привіт! 

- Ти хто?

- Мія.*

- Ти моя дружина?

Це питання її спантеличило.

- А ти не пам'ятаєш?

- Чесно кажучи, ні. Я навіть не згадаю, хто я. До речі, хто я?

Мії дуже хотілося сказати, що так, вона - його дружина. Наплести всілякого. Це вона вміє! Та залишити красунчика собі. Але вона прекрасно розуміла - на брехні далеко не заїдеш. Але ж трошки покататись можна?

- Ні, ми не одружені. Поки. Можливо, незабаром це і станеться. Тобі просто треба швидше одужати.

- Що зі мною?

- Тебе підстрелили на вулиці. Бандюки. Ти кинувся мене захищати. Але їх було більше і вони мали зброю, а ти - ні.

- Як мене звати?

Ще одне цікаве запитання. "Як би мені тебе назвати?" - подумала Мія. Нехай буде…

- Адам!

Вона, нарешті, відірвалась від нього. 

- Мені потрібно в душ, а тобі поспати. 

Вона, не особливо стидаючись його, (Все ж майже одружені 😉, як-не-як!) відкинула ковдру та встала з ліжка. Може навіть навпаки хотіла, аби він побачив її ось так. Їй подобалось власне тіло. Сильне, струнке, можливо, занадто худорляве, але такою її зробили.