Убий мене, бейба.

   Убий мене бейба. Убий так тихо і цинічно, як тільки зможеш. Крижаним голосом, твердою рукою, з усією рішучістю та жорстокістю, на яку здатен. Убий мене посеред натовпу перехожих на людній вулиці. І запам’ятай моє усміхнене обличчя, коли будеш стромляти ножа у моє гаряче божевільне серце. Дивись, як гарно моє вогняне волосся лягає на чорну бруківку чужого міста. Убий мене, і убиваючи радій. Ти ж бо втілив одвічне бажання кожного чоловіка бути першим. Ти - мій перший…. Убивця.

Виріж своє ім’я на моїй долоні. Бо коли я воскресну, я уже не пам’ятатиму його.

****

   Вони завше кудись ідуть. Її герої. Все починається з кроків, зі стуку їх підошв. Вона й сама вічно кудись іде і наче боїться спинитись. Мало не біжить по життю поспіхом, не вкладаючись у норми, проте маючи на все свої відліки часу. У постійному пошуку. Роботи, друзів, істини, натхнення, любові… Лише їй одній відомих цінностей, які так охороняє від узаконення і біркування, наче боїться, що з легалізацією всього, що живе і росте у її світі, вона зникне, помре, перестане існувати, як така. Як мала дитина, для якої лише заборонене має найвищу ціну, і відтак, має щастя, коли ніхто не в змозі зрозуміти і осягнути всього того, для чого вона йде, біжить і стукає каблуками по цій землі.

   Однак, зараз, я сиділа, не спроможна ні підвестися, ні зорієнтуватись у просторі, ні піти кудись звідси. Звідти, де мене щойно було вбито.

   29.04.2011 р. Площа Ринок. Львів. Близько 16.00 год.

   Після кількох відхилених дзвінків на мобільний, я таки знайшла час передзвонити. Спізнилась на всі потяги, заповнюючи документи та візуючи ксерокопії паспорту, коду і дипломів, втомилась, зголодніла… не спала майже всю ніч. І зараз лише мала нагоду сказати йому, що скоро приїду. Скажи мені лиш, що хочеш цього, скажи, і я приїду. Кину сумку в коридорі, простягну до тебе руки і скажу: «Обійми мене». І не відпускатиму тебе цілих два дні, тішачись з омріяної близькості і забувши всі образи, що накопичувались протягом останніх двох тижнів. Закопаю у землю всі залізні аргументи та підозри, всі докази того, що я більше не потрібна тобі. Не думатиму більше про таку фігню. Я ж бо тобі потріна. Потрібна ж, правда?

   Холодне далеке «алло» у трубці стомленим відлунням відкадрувало кудись у дзеркальний коридор усі промені сонця, що так рясно окропили її обличчя веснянками. Тупий удар руків’ям меча у груди.

• Привіт. Я уже вільна. Здала іспити і заповнила усі документи. Цілу купу документів.
• Це добре. Як ти?
• Нормально. Тільки вийшла з приміщення. Надихатись не можу. Там мало повітря. Мені Енд дзвонив. Казав, що вони шашлики готують. Запрошував. Ти уже у нього, доречі?
• Ні. Я пишу диплом.

Різануло крижаним лезом десь трошки нижче горла.

• Але… збираєшся йти?
• Я буду зайнятий весь день.

Ще раз. І ще. Сталеві нотки голосу з телефону впинались у мяку плоть холодними лезами, пронизуючи і забираючи життя. Я помираю. Але, ще не знаю цього. Як безпорадне звірятко, що ступає по тонкій кризі все далі і далі, не чуючи тріску і не свідомлячи власної стрімко напливаючої смерті.

   Скажи, скажи зараз, що приїдеш до нього. Засмійся в телефон, зробися безтурботною і легкою. Зроби вигляд, наче нічого не сталося! Він таке любить – робити вигляд, наче нічого не сталося. Підіграй йому зараз. Забудь про думки, які мучили тебе кілька останніх днів. Скажи…

• То ти лишаєшся у Львові? Ти так і не сказала мені.
• Це ти маєш мені сказати... Я не знаю, чи лишатись мені, чи їхати. Я попросила тебе подумати над тим, чи потрібна я тобі. Чи потрібні тобі ці стосунки. Ти пішов вчора, не попрощавшись… і я подумала, що ти певно таки вирішив щось для себе. Ти прийняв рішення. Так? Я правильно зрозуміла твій вчорашній вчинок? Ти прийняв те рішення, про яке я думаю?
• ...Напевно так.

Контрольний удар довгого гострого леза у грудну клітку. Наскрізь. Навиліт.

• Але це не значить, що ти не можеш лишитись на мій…
• Бувай...

Смерть.

Довге пищання прямої лінії відсутності пульсу на блимаючому моніторі. Пульс нитковидний. Дихання відсутнє. Тиск не вимірюється. Час смерті – 16.25 год.

Тіло піднялося з лавки, рука підхопила важезну сумку, ноги покрокували кудись у кінець темного коридору, там дерево… під ним нікого немає. Очі сховані під темними скельцями окулярів. Тіло поставило сумку біля дерева і сіло поруч. Тіло нічого не бачило і не чуло. Нічого, крім виринаючого з затисненого лещатами горла болю. Гаряча волога текла по обличчю і капала на сіру бруківку, цяткуючи її чорними краплями. Без свідомості, без думок, без дії. Сам лише біль. Єва здригалась у конвульсіях на дні свого темного запамороченого мозку. І лише її тіло, тихенько здригалося у такт, ллючи з очей солоні гарячі еманації, які були продовженням її фізичного існування і от зараз, виходили назовні, слідом за життям, втраченим хвилину назад. Заспокойся… заспокойся, чуєш… Заспокойся!!! Єва кричала з середини, звідкись з глибини на малу покинуту дитину, котра плакала серед площі під деревом. Її рука гладила густу шерсть вовчиці, що протяжно вила, задерши сіру голову догори. Заспокойся. Пальці хапали хутро на шиї звіра, конвульсивно стискаючи і відпускаючи знову. Заспокойся. Лють вовка і відчай дитини наростали ігноруючи всі намагання Єви опанувати їх і отверезити.