Розділ 4

Я з дитинства вивчила одне правило: якщо на вас хтось кричить — зберігайте спокій. Можливо, цим ви ще більше розсердите співрозмовника, але після цього він відчує сильне почуття провини за свою поведінку. Звичайно, що люди, з якими я жила, які мене оточували, ніколи не відчували провини за свою поведінку чи діяльність. Але з новими людьми, якими я знайомилася, було зовсім по-іншому в спілкуванні. Цими новими людьми стали для мене жителі Орлиного гнізда. Я ще ні разу не бачила, не відчувала, що життя може бути таким простим, радісним та чудовим, як відчула поряд із ними. Спогади про них — це моя темна тінь, яка на все життя залишиться зі мною…

Я застосувала іншу тактику до того горе-майстра Карлоса Вієйра. Я йому не погрожувала, не кричала, а просто з розумінням, принаймні намагалася, віднеслася до нього. Його відповідь, як співрозмовника, спочатку мене не влаштовувала. Уважно подивилася йому в очі. Він відвід погляд та змушений був продовжити розмову. Виявляється, не тільки емоції впливають на міміку, але й навпаки. Я усміхнулася якомога ширше, і таким чином Карлос уже не намагався поводитися, як нікчемний тип. Через кілька хвилин розмови його поведінка стала іншою. Згодом дізналась, що він живе з матір’ю, Жоаною Вієйра. Мене це дуже сильно розвеселило. Жоан мені сподобалася з першого погляду, дуже гарна та весела жіночка. Я почула пояснення від Карлоса та обіцянку, що він усе виправить. На своє виправдання промовив:

— Ваші ескізи для квіткової крамнички насправді гарні. Я лише хотів додати до них щось нове, сексуальне, щоб дух захоплювало.

— Карлосе, ти виправиш свою помилку, і я не буду ламати тобі пальці на руках, — широко усміхнулася.

— Гарний жарт.

— Я не жартую, Карлосе! — вигнула брови.

— Міс Сміт, ми з партнерами все виправимо.

Його худа рука продовжувала мені махати навіть тоді, коли я сіла в машину. Я поїхала в напрямку до маленької гавані. Мені потрібно було залишитися наодинці. Знайшла гарне місце, спокійне, яке мало хто відвідував, коли вперше приїхала в пошуках нового дому. Тоді я ще була Мелісса Еліт Дельгаро, а зараз на море, гавань та птахів, які літали в небі, вже дивилася Лідія Аллен Сміт. Вдихнула свіже морське повітря та дістала своє фото з донькою, папір та ручку.

Я писала листа Ханні Гордон й не боялася того, що мене можуть знайти через Ханну. Була впевнена в ній, адже її вчинок, навіть не дивлячись на те, що я зробила, дав мені змогу покинути Мексику. Я навіть і не помітила, як до мене хтось підійшов. Мелькнула тінь, і я насторожилася.

— Вибачте, міс, я не хотів вас злякати.

До мене підійшов чоловік.

— Усе добре, — ледь видавила невимушену усмішку.

— Нік Сантос, — простягнув мені руку. — Ви нещодавно в нашому містечку?

Я кивнула та потиснула його міцну долоню. Сантос одразу мені не сподобався. На правому кулаці я помітила тату з п’яти точок. Вони означають час, проведений за ґратами. Чотири точки являють собою стіни, а п’ята в центрі — самого ув’язненого. Зазвичай її набивають між великим і вказівним пальцями руки так, як у цього Ніка.

— Лідія!

— Дуже приємно! — він примружився. — Мені стало відомо, що ви хочете відкрити в нашому місті крамницю. Якщо будуть якісь проблеми, можете звертатися до мене. У нас маленьке портове містечко, тому всі про все знають і повинні знати.

Мені не сподобався його тон розмови. Таким чином Сантос намагався сказати, хто в цьому місті «бос». Я, приязно, наскільки вистачило сил, всміхнулася та подякувала йому за турботу й поспішила до машини, щоб скоріше зникнути з його поля зору. Мені ще такого знайомства не вистачало!

У центрі міста побачила поштове відділення. Я все ж таки наважилася відправити листа Ханні, але, як тільки зайшла всередину, то різко повернулась та вийшла на двір, тримаючи в руках лист та фото.

— У вас залишилось п’ятнадцять хвилин.

У мої роздуми різко увірвався чийсь чоловічий голос.

— Що? — обернулася та побачила того копа, як там його звати? Хм, не пам’ятаю.

Він помітив мій подив, посміхнувся.

— У вас залишилось п’ятнадцять хвилин до закриття поштового відділення. Якщо хочете відправити листа, то не гайте часу.

— Дякую. Я подумаю.

— Як у вас справи з крамницею?

— Усе добре. Карлос сказав, що переробить той жах, — щиро засміялась.

— Це добре. Не втрачайте час, ідіть та відправляйте листа зараз, тому що потім може сміливості не вистачити.

Я пішла до пошти, проте, обернувшись, запитала:

— Як ви дізнались, що я вагаюсь?

— У ваших гарних очах прочитав, — серйозним тоном промовив, потім усміхнувся й додав: — Робота у мене така, усе помічати.

Я все ж таки це зробила й відправила листа.

Приїхавши додому, знайшла Матео на задньому подвір’ї. Він активно будував гойдалку. Боніта та Кет розважали юнака.

— Лідіє! — першим мене помітив Матео. — Залишилось пофарбувати.

— Мамо, мамо! — я взяла доньку на руки. — У мене тепер буде своя гойдалка, — радісно вигукнула Кет.