Розділ 2

«Відкрила повіки й кілька хвилин чекала, поки очі звикнуть до темряви. Голова нестерпно боліла. Намагалася втамувати свій розпач та страх. Боже, невже я дійсно це зробила? Я так довго планувала помсту, і чому зараз так гірко? Я зіграла свою партію.

Повільно, крок за кроком, прислуховуючись до звуків та шерехів, відкрила двері, які вивели мене з тунелю. Якийсь силует швидко наблизився до мене.

— Меліссо, ти жива! — почула знайомий голос.

— Матео, що ти тут робиш?

— Ходімо, нас чекають!

Юнак міцно схопив мене за руку та потягнув за собою.

— Ти не повинен був приїздити за мною. Це небезпечно!

— Меліссо, це ти затіяла цю гру. Тепер люди, яких ти врятувала, вимушені йти за тобою, — огризнувся й крикнув: — Меліссо, біжімо!

Озирнулася й побачила світло. До нас наближалися кілька машин. Я схопила Матео за руку.

— Ми не втечемо від них. Стій позаду мене та віддай мені пістолет. Коли я скажу, тікай…

— Будемо сподіватися, що це батько.

Я не могла втратити ще й Матео. Тільки не його.

Матео Рівера став для мене ніби молодшим братом, відданим та чесним, тим братом, яким ніколи не став Гектор.

Світло від фар вдарило нам в обличчя. Хтось покликав мене. Я закрила очі руками та сильніше стиснула руку юнака...»

***

Розплющила очі. Знову цей сон. Подивилася на годинник: була лише п’ята година ранку. Єдине, що давало мені наснаги, так це те, що скоро побачу Кетрін, мою маленьку принцесу. Вона, разом із тіткою Бонітою, чотири місяці тому відлетіла до Бразилії. Поглядаючи на Кетрін, я часто пригадую, як вперше зустріла Сантьяго в Мехіко. Вона так сильно схожа на нього: один погляд, усмішка та щирість.

Сантьяго був архітектором, а я мала намір відбудувати Орлине гніздо, містечко, яке могло стати перлиною Мексики. Спільна робота призвела до того, що я навіть не помітила, як закохалася. Потім усе спливло, ніби пісок крізь пальці. Коли дізналась про наміри батька знищити містечко, то могла врятувати декілька родин, але не змогла врятувати Сантьяго від його гніву.

Я знала, що це Гектор зрадив мене.

Мій старший брат заслуговував на те, щоб стати прахом...

Ще раз поглянула на себе в дзеркало. Я бачила блакитнооку білявку Алішу, яка дуже скоро знову змінить ім’я та повернеться, дуже на це надіюся, до нормального життя. Зібрала речі та вийшла з номера. Погода була похмурою, але принаймні вже без дощу.

В машині знайшла карту. Мені в будь-якому випадку прийдеться знайти нову дорогу, тому що тією, якою приїхала, повернутися не зможу.

Я завітала в кафе.

— Ви рання пташка, — промовив Девід, який вже пив каву.

— Я бачу, що ви також!

Клара лише усміхнулась та сказала, що ми перші, хто так рано встав.

— Погода ніби розвиднюється, але я б вам порадила поїхати іншою дорогою,  — сказала жінка. — Принаймні через кілька кілометрів ви зможете виїхати на асфальтовану дорогу.

Я замовила міцну каву та мигцем поглянула на Девіда. Хотіла скоріше виїхати звідси та більше не бачити цього чоловіка, тому вийшла з кавою на вулицю.

— Ви вже обрали дорогу? — запитав Девід, який вийшов слідом за мною.

Намагалась триматися приязно та не виглядати зарозумілою.

— Так, я подивилась на карті, — дістала її та показала Девіду. — Щонайменше, цією дорогою ми зможемо виїхати, а далі — перехрестя.

Він кивнув.

Надалі ми домовилися, що я буду їхати слідом за його пікапом, таким чином ми зможемо виїхати разом із цього болота. Погодилася, адже іншого виходу не бачила. На перехресті я все одно заверну в інший бік. Девід буде тримати дорогу на північ до Сполучених Штатів Америки, я — на південь до Белізу.

Через кілька годин ми зупинилися на перехресті.

— Був радий знайомству! — крикнув Девід.

Я всміхнулась йому й відповіла:

— Як на мене, хотілося б продовження, але ми вимушені їхати своїми дорогами.

Чоловік засміявся та кивнув.

Я повернула на південь. Близько одинадцятої вечора я проїхала кордон, на якому мене вже чекала людина Рамона. Він повідомив, що я прибула, тому літак ще чекав на зліт. Як тільки вийшла з машини, то в першу чергу обійняла старого товариша Рамона Белі та Матео. Чоловік погодився допомогти перетнути кордон та зробив мені нові документи.

— Рамоне, що ти знаєш про прокурора Девіда Корнера, який вів справу проти мого батька?

— Меліссо, наскільки мені відомо, то справу твого батька закрили.

Рамон Белі працював з урядовцями багатьох країн. У свій час я врятувала його життя від гніву Х’юго Герреро, тепер прийшов той час, коли Рамон допомагав мені.