Розділ 18

Кетрін

«До» і «після»!

Як багато в цих словах віддзеркалення всіх подій, помилок, моїх почуттів та емоцій. Раніше я не могла раціонально аналізувати все, що зробила, адже біль від втрати батьків був присутнім глибоко в серці, й моя душа розривалася на частини!

Джонатан Росс!

Він зміг стати таким рідним, але й водночас маревом. Поряд із Джоном я почувалася комфортно. Він здатний був забезпечити емоційну турботу та підтримку. Розуміла, що в наших відносинах був постійний потік емоцій, почуттів, інтуїції та американських гірок. Я не намагалася вийти за межі свого минулого, тому підсвідомо вибирала невірну дорогу, й саме в цьому була моя боротьба з мораллю та виною. Джон для мене став авторитетною фігурую, який втілював обмеження та традиції, які я, своєю чергою, не мала наміру подолати. Своїми вчинками він дав надію та захист, але я повинна була впоратися зі своєю реальністю, яка чавила мене морально. Багато прихованих проблем, які лише зараз почала розуміти та намагатися боротися з ними!

Домінік та Джессіка!

Коли дивилася на своїх малих, бачила в них найкраще, те, що колись було в мені. Брат та сестра стали моєю надійною опорою. Я довгий час приховувала від них свій біль й, коли нарешті відкрила своє серце, відчула полегшення, але разом із цим розуміла, що Домінік і Джессіка не повинні відповідати за мої гріхи!

Матео й Луна!

Я була несправедлива до них, адже недовіра, яка зародилася в мені, ледве не зруйнувала наші відносини. Матео з дитинства оберігав мене, й тепер настала моя черга зберегти дядька та його родину, тому настояла на тому, щоб він повернувся додому. Матео відлетів в Європу до Луни, проте зі мною залишилися Домінік і Джессіка, які навідріз відмовилися від пропозиції дядька!

Своєю чергою, я мовчки спостерігала зі сторони за своїми вже дорослими, любих серцю двійнятами й тішилася тому, що вони поряд!

Навіть не дивлячись на заборону директора ФБР Даміана Вокера та рекомендації адвоката, я все одно продовжила ходити в лікарню до Джона й мене навіть не зупинили недоброзичливі погляди не лише рідних Росса, але й навіть людей у білих халатах.

Після допитів у ФБР приїздила в лікарню й сиділа неподалік палати Джона, чекаючи хоча б якусь новину про стан його здоров’я.

Дежавю!

Декілька місяців назад я також чекала новин про стан здоров’я Девіда, молила Бога, щоб він вижив, а зараз знову переживаю ті самі почуття, але тепер із чоловіком, до якого линуло моє розтріпане сердечко!

Віра та смуток!

Невже це все, що в мені залишилося?

Черговий раз, коли я збиралася в лікарню, Джессіка змусила мене зробити макіяж, зачіску й сама вибрала одяг, мотивуючи свої дії словами:

— Кетрін Дельгаро, ти, звичайно, красуня, але твій втомлений вигляд та синці під очима твій принц, я впевнена в цьому, не оцінить!

Домінік зайшовши в кімнату, ліг на ліжко й хмикнув. Джесс закотила очі та, повернувши голову до брата, наказала йому вийти з кімнати, а далі, кидаючись подушками, влаштували розгардіяш, який згодом прийшлося прибирати разом.

Коли Джесс вийшла з кімнати, я залишилася наодинці. Поглянувши на себе у дзеркало, змусила посміхнутися своєму зображенню. За допомогою макіяжу я могла замалювати синці, освіжити обличчя, але сум в очах нікуди не зник. Розчесавши волосся, вирішила залишити його розпущеним й, оглянувшись, насупилася, адже одягати сукню, яку вибрала Джесс, не мала ніякого настрою. Покрутилась перед дзеркалом й, коли знову в кімнату зайшла Джессіка, я розвела руками, захитала головою та скинула червону сукню. На заміну сукні вибрала темні джинси, а сестра, своєю чергою, подала мені в’язаний коричневий светр.

— Вибач, що була такою настирливою, — сказала Джесс. — Але пообіцяй мені, що на побачення з красенем агентом ти обов’язково одягнеш цю сукню!

— Обіцяю! — всміхнулась та, поцілувавши сестру в щоку, взяла сумку й, взувши ботфорти та одягнувши чорну куртку, вийшла з номера.

Коли прийшла в лікарню, у холі зіштовхнулася з сестрою Джона.

— Знову ти! — склавши руки на грудях, сказала.

— Я! — дивлячись у вічі жінки, сухо відповіла.

Розуміла її почуття, тому, не бажаючи роботи боляче ні їй, ні собі, обійшла жінку та, стиснувши вуста, рушила у сторону палати, в якій був Джонатан, але Тіна наздогнала мене та схопила за лікоть. Зупинилася й, озирнувшись, насупилася.

— Тіно, я не хочу більше ніяких розбіжностей! — серйозним тоном сказала. — Розумію твої почуття, чудово розумію, — глитнула, — але зараз я прошу в тебе одного — не заважай побачити Джона!

Жінка відступила й, округливши очі, сказала:

— Джонатан… чекає тебе!

Від цієї фрази я втратила дар мови. Я так хотіла це почути, але зовсім, як виявилось, не була до цього готовою. Я стояла перед дверима палати й мала зробити один лише крок, щоб побачити того, до кого линула душею і бігла подумки. Тихенько відкрила двері: палату заливало м’яке світло ламп, було тихо настільки, що навіть чула, як шалено б’ється моє серце, і, здається, його чула не тільки я. Скрізь сон чи марення почула власне ім’я, й мурахи пройшлись по тілу. Застигла на місці й навіть не могла поворухнутися. Джон розплющив очі, і я наблизилась до нього. Говорити йому було досить важко, голос був слабким і хрипким, але слова нам і не були потрібні. Я сіла на край ліжка, взяла його за руку й видихнула. Дивилась в його очі та немов тонула в них, відчуваючи на собі його погляд, й миттєво заспокоювалась. Ми просто дивились одне на одного, і я не вірила власним очам. Раділа тому, що він живий і одужує, а він, мабуть, не до кінця розумів, реальність я чи марення. Але ці хвилини я не можу зрівняти ні з чим. Це було настільки глибоко всередині мене, що самій у це не вірилось. Я відчувала його кожною клітиною, дихала з ним одним киснем і цього було достатньо для того, щоб остаточно зрозуміти, що моє серце й душа обрали його не випадково.