Розділ 17

Кетрін

«Вибір!»

Чудове слово, якщо ти дійсно його маєш. Я сиділа в кабінеті директора ФБР Даміана Вокера, йорзала на стільчику й скоріше хотіла піти звідси.

— Тобі не комфортно, Кетрін? — запитав Вокер.

Це питання прозвучало, ніби знущання. Мені було не приємно тут знаходитися, відчуття були такими, ніби я й справді злочинець, гм... а може, так і є? Закотила очі й, провівши поглядом по кабінету, зітхнула та подивилася на Вокера. Чоловік прискіпливо оглянув мене, схилив голову набік та, склавши на грудях руки навхрест, примружився.

— Я знав твоїх батьків, Кетрін! Девід й Мелісса були дуже різними, але, мабуть, сама доля звела їх! Пам’ять про Меліссу Еліт Дельгаро в мене завжди буде, принаймні моє прострілене нею коліно завжди буде її пам’ятати, але, Кетрін, я також знав твою матір, як жінку, яка залишала за собою трупи ворогів! Я поважав і поважаю твоїх батьків, але ти не повинна стати такою, як Мелісса!

«Я вже такою стала!» — подумала про себе.

Даміан Вокер згадав про батьків і тим самим зачепив найболючішу рану на душі. Емоцій від пережитого було стільки, що ці слова ледь не стали останньою краплею в океані моїх тривог. Здавалося, ще трішки, й все, що накопилося останнім часом, просто вирветься зі сльозами й криком назовні, але не тут і не зараз. Я мала триматись, триматись з тих сил, яких, здається, майже не лишилось!

— Чому я тут? — зібравшись із думками, натомість запитала.

Чоловік хмикнув.

— Ти порушила наказ не покидати готель! — суворо сказав. — Ти, мабуть, не розумієш, Кетрін, який хиткий твій статус свідка по справі Герреро! Ти можеш стати підозрюваною, адже розслідування не завершилося!

— Мені не байдуже своє майбутнє! — відрізала. — Мені не байдуже, що буде з моїми рідними, — почала переходити на крик, — але, якщо суд визнає мене винною, я понесу покарання згідно з законодавством! — стиснула кулаки. — А також мені не байдужа доля Джона, — глитнула й відвела погляд, — доля агента Росса! — виправилася.

— Я не дам тобі дозвіл на побачення з агентом Россом! — насупившись, сказав чоловік. — Він агент федерального бюро розслідувань, який проводив розслідування проти Френка Герреро і Мігеля Хуаноса й безпосередньо вів розслідування щодо вбивства твоїх батьків, а ти, Кетрін, по цій справі доки свідок! Не порушуй закон!

— Я у вас його просити не буду! — твердо сказала та, піднявшись, глибоко вдихнула й додала: — Я буду добровільно співпрацювати з ФБР, — прошепотіла. — Я хочу, щоб Френк Герреро сидів у тюрмі, якщо, звичайно, залишиться живим.

— Ну що ж, Кетрін, тоді чекаю завтра тебе з адвокатом! — сказав Вокер й відвернувся.

Оскільки запитувати мене про щось було зараз не найкращою ідеєю, я вийшла з кабінету директора й, зупинивши на вулиці таксі, попрохала довести до лікарні імені Святої Анни. Поглядаючи на нічне Чикаго, сподівалася, що з Джоном все добре, але сердечко безжалісно нило й говорило: а раптом він не вижив? Зупинившись біля лікарні, декілька хвилин сиділа в салоні, доки таксист, зрештою, не сказав, що ми приїхали. Розплатившись, вийшла й на ватних ногах пішла далі. Зайшовши в лікарню, запитала в медсестри, у якій палаті перебуває агент Джонатан Росс, й медсестра, переглянувшись із іншою жінкою, повільно підняла на мене очі, зітхнула та ввічливо кивнула в сторону однієї з палат, перед дверима якої стояла не молода пара, а жінку, яка плакала, обіймали.

— Міс Дельгаро, ви не повинні тут бути! — до мене наблизився якийсь чолов’яга й сіпнув за рукав.

Не звертаючи увагу на чоловіка, зробила крок. Невже це його батьки? Без сумніву, це були вони, їхню схожість не можна не помітити! Пройти повз них було неможливо, тому довелось іти напролом. Зібрала свої почуття до купи, наскільки це було можливо, й пішла в їхньому напрямку. Скільки ж болю я побачила в їхніх поглядах, одразу подумала, а як би виглядали мої батьки, якби я загинула, а вони вижили? Ще кілька кроків, і я стояла навпроти дверей палати. Вони подивились на мене таким холодним та пронизливим поглядом, що мені стало ніяково. Я не знала, куди себе подіти, що сказати, як бодай щось запитати, всі слова застрягли в горлі й ніяк не могли вирватись назовні.

— Так ось яка ти, міс Дельгаро! — гнівно сказала молода жінка та, витерши сльози зі щік, наблизилася й неочікувано... замахнулася.

Її рука боляче врізалася по щоці. Хапаючи повітря, доторкнулася до щоки й ошелешено поглянула на жінку.

— Тіно! Досить! — суворо сказав чоловік та, взявши жінку за плечі, намагався втихомирити її.

— Через тебе мій брат у реанімації! — гнівно закричала.

Ну ось тобі й знайомство з рідними Джона! Вже не стримуючи сліз, поспіхом вибігла на вулицю. Я не бачила ні людей, ні автівок — нічого! Я бігла, бігла до того часу, поки не почала задихатись, я хотіла втекти від усього, але в першу чергу, мабуть, від самої себе!

Почала переходити з бігу на крок, дихання геть збилось, стало боляче робити навіть маленькі вдихи, і я просто сіла на асфальт. На якийсь проміжок часу я ніби зникла зі світу, забула про те, що було, не думала про те, що буде, просто сиділа і дивилась в одну точку. Це були кілька хвилин, котрі здавались вічністю, не було жодних емоцій, переживань, сумнівів — лише я і ніч, та думки все ж таки мене наздогнали!