5.3

— І якщо людина в ланцюзі несе занадто багато ланок, — відповів Міран, — тоді ланцюг вириває і вбиває.

Вони пройшли луг, і далі дорога вела до «Саду Розколу» — поле, яке ділилося на дві частини: одна — розквітла, повна плодів і співу, інша — висохла, зі стовпами попелястих дерев. Тут з’явився перший справжній опір: невеликі групи людей, що мешкали в парі сіл по обидва боки, сварилися через рішення, прийняті під тиском тіней. Одна сторона хотіла закрити Браму, бо боялася майбутнього; інша — відкрити її, шукати можливостей. Сюди під’їхав один з посланців Великого Купця, який бачив у Брамі можливість переукласти борги всього краю на нові основи.

— Відкрийте її, — стогнав він. — Уявіть інше завтра: без голоду, без хвороб — лише чиста заміна. Ми дамо вам це, купіть.

— І ким станемо у тому завтра? — спитала стара жінка з одного боку поля. — Якщо ти викинеш пам’ять наших дітей заради гладкого завтра, чи будуть вони нашими дітьми?

Велан вийшов вперед, показав свої аргументи: пряме, прагматичне, і жорстке: 

«Час на нашому боці. Забудьте і світ стане кращим».

 Його слова вміли звучати привабливо, мов холодне зцілення. Таріан почув, як натовп навколо розколюється: одні шукали легкий порятунок, інші — зберегти ціну життя. Ардель підійшов до нього й тихо промовив:

— Вони пропонують просте рішення. Але кожна проста відповідь має свою тінь. Твій вибір має бути іншим.

Таріан не мав готової відповіді. Йому нагадалися слова хранительки: 

«Брама питає у душі». 

Він піднявся на підвищення і звернувся до людей, не голосно, але так, щоб його чули: