4.13

І тоді перед Таріаном виник образ, як видіння, але не схоже на попередні. Цього разу Трилуння не показувало йому можливого майбутнього, воно поставило перед ним вибір, такий реальний, що Таріан відчув його вагу ще до того, як почув слова. Перед ним розгорнулася одна й та сама сцена, доступна кожному з обраних.

Три шляхи, три ціни. Перший — віддати минуле. Забути імена тих, хто колись завдав йому болю. Відпустити спогади, що роками трималися за нього, мов шипи. Віддати частину пам’яті про матір: її голос, обличчя, тепло рук, можливо, навіть ту останню колискову, яку він досі носив у собі. Він міг позбутися болю, але разом із ним і частини себе.

Другий шлях вимагав іншого, віддати частину теперішнього. Залишити тут свої почуття: любов, страх, радість, здатність сумувати й співпереживати. Стати оболонкою, майже нерухомою, майже незламною. Каменем, що стоятиме на сторожі батьківщини століттями. Світ був би врятований, але Таріан більше не належав би йому. Він зберіг би життя інших, переставши по-справжньому жити сам.

Третій шлях був найпростішим у своїй жорстокості. Віддати життя іншої істоти, можливо, чужої, можливо, невинної. А можливо — того, кого він любив.

Трилуння не показувало обличчя. Воно лише залишало місце для найстрашнішого припущення. Кожен шлях мав свою ціну, залишав після себе рану. І жоден не дозволяв назвати себе правильним.

Серце Таріана стиснулося. Він почув голос хранительки пам’яті: тихий, майже невловимий, але такий самий ясний, як тоді, коли вона вперше навчала його слухати те, що приховане між словами.