4.8

— Ця сітка — не лише для рук, — сказав Ардель. — Вона для розуміння. Для усвідомлення того, що жодна дія не існує сама по собі. Кожен твій крок торкається когось іншого, навіть якщо ти цього не бачиш. Він провів поглядом по переплетінню рожевих ниток.

— Ти маєш навчитися бачити взаємозв’язок. Бо інша людина це не річ. Її не можна пересунути, як камінь, не замислюючись, що саме зміниться після цього.

Його слова повисли в повітрі, змішуючись із тихим дзвоном натягнутих ниток. Міран сидів у самому центрі сітки. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася тривожна мудрість:

— Не дозволяй чужим страхам стати твоїми.

Трохи далі Велан, незмінно холодний, промовив майже пошепки:

— Рви. Відсікай слабке і все стане чистішим.

Два голоси, дві правди і жодна з них не була цілковитою. Таріан відчув, як вони розколюють його думки. Один тягнув його до співчуття, змушував відчувати чужий біль так, ніби той належав йому самому. Інший пропонував простішу відповідь: відсікти все, що заважає, і назвати це порядком.

Його внутрішня рівновага хитнулася. Бо співчуття без меж могло перетворитися на самозречення, а прагматизм без співчуття на жорстокість. Таріан подивився на рожеві нитки, що тремтіли перед ним. Мудрість не вимагала обрати одну зі сторін. Вона вимагала навчитися бачити обидві і все одно залишатися собою.

Не кожен біль потрібно забирати собі, не кожну слабкість потрібно знищувати. Іноді найважчий вибір не врятувати й не відсікти. А залишитися поруч, не позбавляючи іншого права пройти власний шлях.