4.5

Кайла йшла поруч — не попереду й не позаду, а саме там, де її присутність могла стати опорою. Вона співала тихо, майже пошепки, і в її голосі Таріан раптом почув щось давно забуте. Ту саму інтонацію, яку колись знав у дитинстві: теплу, тиху, майже колискову.

На мить йому здалося, що минуле торкнулося його не болем, а долонею. Та спів Кайли був не просто мелодією. Це була магія Білої — жива, дихаюча сила, що проходила крізь голос і ставала підтримкою для того, хто вже майже не мав сил стояти. Її подих нагадував тілу, як знову дихати, коли страх стискає груди, і повертав силу саме тоді, коли кожен м’яз вимагав зупинитися.

Кайла простягнула долоні. Між її пальцями спалахнуло м’яке світло, і з нього народилися тонкі, майже невагомі нитки. Вони потягнулися до Таріана, ковзнули крізь темряву й торкнулися тіней, що обвивали його ноги.

Тіні здригнулися. Світлі нитки не руйнували їх, вони розплітали. Обережно, вузол за вузлом, ніби знали: деякі рани не можна вирвати з душі силою. Їх можна лише поступово відпустити. Одна з тіней раптом учепилася в Таріана особливо міцно, обвившись навколо грудей. Спогад ударив так гостро, що він мимоволі схилився вперед. Кайла не зупинила співу. Лише нахилилася ближче й прошепотіла:

— Пам’ять не повинна задушувати початок.

Її пальці ледь ворухнулися, і сріблясті нитки світла стали яскравішими.

— Не відштовхуй її, Таріане. Не намагайся забути те, що зробило тебе тобою.

Тінь ворухнулася.

— Дозволь їй бути підґрунтям, — тихо сказала Кайла, — а не ланцюгом.

Таріан заплющив очі і просто дозволив йому бути. Біль залишився, але перестав керувати його кроками.