4.3

Від самого його серця камінь віддавав холодом. Раніше цей холод здавався йому просто дивним відчуттям, незрозумілим відлунням сили. Але тепер він пронизував долоню до самого зап’ястя, наче нагадував про щось, що Таріан уже знав, але все ще не хотів приймати.

Кожен вибір залишає слід, кожне слово має наслідок, ожна дія — своє відлуння, іноді воно повертається одразу. А іноді — через роки, коли ти вже встиг забути, що саме його породило. Таріан повільно розтиснув пальці й подивився на камінчик. Можливо, саме тому його називали відгомоном, бо він нічого не забував, як і час.

— Перший етап — витривалість, — промовив Ардель. — Тіло має прийняти подих народження й не зламатися під вагою пам’яті, що досі болить.

Перед ними повільно відкрився коридор, складений зі старого каміння, потемнілого від часу. Його стіни були вкриті символами народження: вирізьбленими ликами матерів, крихітними постатями дітей у колисках, долонями, що обережно тримали новонароджене життя. Поміж ними тяглися рядки стародавніх колискових: слова, стерті століттями, але все ще здатні торкатися чогось глибоко людського.

Коридор наповнювало тепле сяйво Білої Місяця. Світло було м’яким, майже материнським та за кожним кроком воно ставало дедалі важчим. Щойно хтось ступав уперед, із темних щілин між камінням виповзали тіні. Вони чіплялися. Обвивали щиколотки, ковзали вздовж ніг, тягнулися до грудей і стискали серце невидимими пальцями. 

Вони не прагнули завдати болю — вони прагнули змусити повернутися назад. Наче саме минуле не бажало відпускати тих, хто намагався пройти крізь нього. Таріан зробив перший крок. 

— Таріан…