3.19

Блакитне світло вихором вирвалося з його долоні. Воно було яскравим, потужним, але в ньому не було спокою. Це було світло, народжене не мудрістю, а бажанням підкорити. Воно різало простір гострими лезами холоду.

— Зникни! — наказав він.

Та Блакитна Луна не відгукнулася, а навпаки, темрява в камені здригнулася і відповіла. З тріщин почала витікати чорна імла, що швидко набувала людських обрисів. Перед усіма постала висока примарна постать, сплетена з туману й уламків чужих спогадів. Її обличчя постійно змінювалося: старий, дитина, жінка, воїн. Вона була всіма й водночас ніким. Її голос лунав звідусіль.

— Відкинь біль... Забудь... Стань порожнім... Так буде легше...

Шепіт проникав під шкіру, торкався найпотаємніших страхів кожного, хто стояв у колі. Велан стиснув кулаки ще сильніше. Він хотів розірвати тінь, знищити її. Та що більше сили він застосовував, то густішою вона ставала. Тоді вперед неспішно ступив Міран, у його голосі не було осуду, лише спокій.

— Ти прагнеш вирвати зі світу все, що здається тобі темним, — тихо промовив він, дивлячись на Велана. — Але неможливо вилікувати рану, відрубавши частину тіла.

Він перевів погляд на тінь.

— Пам'ять не перестає існувати лише тому, що ми відмовляємося її бачити. Вона знаходить інший шлях: стає страхом, болем, ненавистю або тінню.

Міран зробив ще один крок.

— Справжнє завершення не стирає минулого. Воно дозволяє йому нарешті знайти спокій, бо очищення — це не знищення. Очищення починається тоді, коли ми перестаємо воювати з тим, що колись зробило нас такими, якими ми є.