3.15

Кайла підійшла до Таріана й на мить затримала погляд на молодому паростку, що пустив коріння в древньому камені. На її вустах з'явилася ледь помітна усмішка — тиха, тепла, сповнена розуміння.

— Ти зміг поєднати своє минуле з подихом теперішнього, — мовила вона. — Це добрий початок.

Вона обережно торкнулася кінчика молодого листка.

— Але пам'ятай: навіть найсильніше життя не може існувати без простору. Дихання потребує свободи, а серце — відкритих дверей. Якщо замкнутися в болю або страху, повітря перестане текти. І тоді душа почне задихатися, навіть якщо тіло залишиться живим.

Її слова осіли в серці Таріана. Він мимоволі озирнувся на паросток, той не рвався вгору силоміць. Він просто зростав, тому що навколо нього був простір для життя. Ардель ступив у центр кам'яного кола, місячне світло навколо нього змінилося. Біле сяйво поступово поступилося місцем м'якому рожевому мерехтінню, яке огорнуло всіх присутніх теплом, схожим на биття живого серця.

— Перше Коло завершено, — промовив він. — Тепер перед вами відкривається друге.

Коло Зв'язку. Він простягнув руку, і над кам'яним колом почали з'являтися тонкі рожеві нитки світла. Вони плавно тягнулися від однієї людини до іншої, перепліталися, розходилися й знову сходилися, утворюючи дивовижне мереживо, яке жило власним ритмом.

Таріан завмер. Він уперше побачив те, що досі лише відчував. Усі вони були пов'язані, невидимими нитками, що народжувалися з довіри, пам'яті, любові, болю, втрат і виборів. Ардель уважно спостерігав за обличчями учнів.