3.13

Від нього розлилося м'яке сріблясте світло з ледь помітним теплим відтінком, ніби саме серце почало випромінювати пам'ять. Так, як світиться те, що пройшло крізь біль і не втратило здатності любити.

Він дозволив пам'яті відкритися. Перед внутрішнім зором постала жінка, його мати. Її лагідний голос, що колись колихав його в дитинстві, знову зазвучав так виразно, ніби вона стояла поруч. Давня колискова огорнула його теплом, яке він давно вважав утраченим.

Разом із цим спогадом повернулося все: біль розлуки, дитячий сміх, що давно стих, самотність. Холод, який оселився в його душі після втрати. Усі ці почуття переплелися в єдину мить, переставши бути окремими уламками минулого. Він більше не тікав від них, а  дозволив їм жити в собі. І саме в цю мить вода під його долонями здригнулася, ніби впізнала істину, яку він нарешті наважився прийняти.

— Не намагайся втекти від болю…

Голос лунав тихо, майже невловимо. Таріан не зміг би сказати, кому він належав. Хранительці Пам'яті… самому каменю… чи, можливо, Трилунню, що говорило крізь мовчання світу.

— Не відштовхуй його, — продовжив голос. — Не роби його своїм ворогом. Прийми його, бо кожен біль — це не кінець, а початок нового шляху.

Таріан повільно заплющив очі. Він більше не намагався позбутися спогадів і не прагнув заглушити їхній відгомін. Він дозволив їм існувати. Дозволив болю дихати разом із собою. Біль не завжди руйнує. Іноді саме він стає тим каменем, на якому людина будує себе заново. Обережно зануривши долоні у воду, Таріан подумки торкнувся найсвітлішого зі своїх спогадів.

— Луна матері… — тихо прошепотів він.