3.12

Кайла першою ступила до священного каменя. У її рухах жила дивовижна ніжність: така природна, ніби сама земля пам'ятала тепло її долонь. Вона занурила пальці у прозору воду, а потім легко торкнулася оксамитового моху. На мить усе навколо завмерло. І тоді з її рук полилося м'яке зеленаво-біле сяйво.

Воно не спалахнуло різко, а тихо, мов перший світанковий промінь. Світло огорнуло її долоні, і просто між пальцями почав проростати тендітний пагінець. Він повільно розгортав свої листочки, тягнучись до місячного світла, ніби впізнавав його. За кілька митей маленька рослина вже м'яко світилася власним життям, дихаючи в унісон із Білою Луною.

Повітря наповнилося ароматом вологої землі, свіжої трави й дощу, що ось-ось мав торкнутися світу. Присутні мовчки схилили голови, у цьому жесті не було здивування — лише повага. Кайла не підкорювала силу Білої Луни. Вона дозволяла їй текти крізь себе.

— Твоя черга, Таріане, — лагідно мовила Хранителька Пам'яті.

Він повільно підійшов до каменя. З кожним кроком йому здавалося, що під ногами більше не тверда порода, а жива ріка часу. Вона текла під древнім колом, несучи із собою пам'ять усіх, хто колись стояв тут до нього. Кожен його крок народжував невидимі кола, що розходилися крізь століття.

Таріан опустився навколішки, обережно занурив долоні у прохолодну воду. Нічого, лише легкий холод огорнув пальці. Він заплющив очі. Тиша стала такою глибокою, що він почув власне серце. І тоді Знак Трилуння в його грудях тихо відгукнувся.