3.8

Після промови Арделя над кам'яним колом знову запанувала тиша. Згодом один за одним почали підводитися обрані. Кожен називав своє ім'я, розповідав про шлях, який привів його сюди, і про Луну, що стала його покровителькою. Це були не просто знайомства — кожна розповідь нагадувала сповідь, у якій відкривалася частинка душі.

Дехто тримав у руках стародавні артефакти, що передавалися з покоління в покоління. Інші приносили пожовклі сувої, вкриті письменами давно забутих мов. Були й ті, хто не мав із собою нічого, окрім власного мовчання, але саме воно говорило про них більше, ніж будь-які слова.

Таріан уважно слухав. Із-поміж усіх він особливо запам'ятав трьох. Першою була Кайла. Юна дівчина з очима кольору спокійного моря, у яких жила тиха доброта. Її обрала Біла Луна — покровителька народження й відродження. Казали, що її дотик здатен пробудити до життя навіть виснажену землю: там, де торкалися її долоні, проростали цілющі трави, розквітали квіти, а поранені тіла швидше знаходили шлях до зцілення. Від її довгого світлого волосся ледь вловимо пахло польовими травами й літнім вітром, ніби сама природа впізнала в ній свою доньку.

Другим був Міран. Високий юнак із темним волоссям, густими бровами й уважним, трохи настороженим поглядом. Його серце належало Блакитній Луні — тій, що вчила завершувати, відпускати й берегти рівновагу між початком і кінцем. Він навчався мистецтва запечатування давніх сил і звільнення душ, які не могли знайти спокою. У його мовчанні відчувалася не холодність, а глибоке розуміння того, що іноді найбільшим милосердям є вміння дозволити піти.