2.22

У найглибшому куточку своєї душі Таріан уже знав відповідь. Це було пробудження істини, яку Трилуння берегло від початку часів. І цієї ночі воно нарешті вирішило відкрити першу зі своїх таємниць.

Одна з крилатих постатей плавно ступила вперед. Її величні крила, виткані з місячного сяйва, повільно розгорнулися, огортаючи простір сріблястим світлом. Здавалося, кожен їхній рух народжував легкий подих вітру, що ніс із собою відлуння прадавніх часів. Вона подивилася просто в очі Таріанові і промовила:

— Ласкаво просимо до Кола Обраних.

Її голос не був схожий на людський. Він лунав, мов шелест нічного вітру серед верхівок вікових дерев, мов тихий передзвін, що долинає крізь безмежжя часу. У ньому звучала мудрість поколінь, пам'ять про світи, які давно зникли, і спокій тих, хто знає справжню ціну долі.

Таріан мовчки зробив крок уперед. У ту ж мить Знак Трилуння в його грудях спалахнув, відгукуючись на поклик, якого він чекав усе своє життя, сам того не усвідомлюючи. Час ніби затамував подих, минуле більше не було тягарем, теперішнє перестало бути лише миттю, а майбутнє вже не здавалося далеким і невідомим.

Усе злилося в єдиний потік: нерозривний, живий і величний, у якому кожен прожитий спогад, кожен зроблений вибір і кожна ще ненароджена можливість стали частинами одного цілого. Таріан відчув, як крізь нього проходить сама нитка часу.

Трилуння ніколи не було лише небесним знаменням, воно завжди було дорогою. Дорогою, яка починається з одного вибору… і веде до долі, здатної змінити цілий світ.