2.18

Запитання повисло в нічному повітрі, ліс не відповів. Він лише мовчав: глибоко, прадавньо й незбагненно, ніби зберігав відповідь ще від початку світу, але не поспішав відкривати її тому, хто ще не пройшов свій шлях до кінця.

Та раптом десь високо, між трьома Місяцями, прокотився глухий відгомін. Він був схожий не на грім і не на людський голос. Радше на подих самого часу — давній, величний і майже невловимий. Здавалося, ніби небо відгукнулося на його сумнів, визнаючи, що відтепер кожне запитання стане частиною його долі.

Три Місяці спалахнули трохи яскравіше, проте лише на одну коротку мить.А потім знову занурили світ у своє спокійне сріблясте сяйво. Таріан повільно підвів голову. Його серце все ще було сповнене сумнівів та поруч із ними народилося дещо сильніше. Розуміння того, що іноді шлях обраного починається не тоді, коли він знаходить відповідь. А тоді, коли наважується жити далі, попри те, що її ще не існує. І цієї ночі Трилуння мовчки засвідчило його перший справжній крок назустріч долі.

Таріан стояв у тиші, серед уламків власних сумнівів, і вперше відчув, що його серце б'ється в одному ритмі зі світом. Ніч повільно огортала долину своїм оксамитовим покривалом. Над небосхилом височіли три Місяці — білий, ніжно-рожевий і холодно-блакитний. Їхнє світло перепліталося, народжуючи дивне сяйво, у якому тиша переставала бути порожнечею. Вона звучала тихо, майже невловимо, мов найдавніша пісня світу, що існувала ще до появи часу, людей і самих легенд.