2.8

Знак Трилуння в його серці палав дедалі яскравіше. Біле, рожеве й блакитне сяйво перепліталися між собою, зливаючись у єдиний потік, що повільно виривався назовні. Він огорнув Таріана, а потім здійнявся вгору, розгортаючись у прозорий сріблястий купол. Купол накрив і дитину, і Релікт одночасно.

Між ними простягнулися тонкі нитки світла — живі, пульсуючі, схожі на срібні жили, крізь які текла не просто магія, а сама сутність життя. Відтепер вони більше не були двома окремими долями. Їх поєднав один вибір. І поки Таріан тримав цей зв'язок, Тінь більше не могла розділити те, що було об'єднане світлом.

Туман Тіні здригнувся. Його темні потоки стрімко стиснулися, ніби невидима сила виривала з них саму сутність мороку. На мить він завирував із шаленою люттю, опираючись світлу, та вже за кілька ударів серця почав розпадатися. Чорні клуби один за одним розчинилися в нічному повітрі, ніби їх ніколи й не існувало. Разом із ними стихла й неприродна тиша, що висіла над Харном.

У ту ж мить Храмовий Релікт спалахнув холодним сріблястим сяйвом. Його світло стало чистим і рівним, наповнюючи село давнім захистом, який, здавалося, знову огорнув кожен дім, кожну вулицю й кожне людське серце. Немовля тихо схлипнуло, а потім видало слабкий, але впевнений крик — перший звук життя, що перемогло темряву. Майра міцно притиснула дитину до грудей. По її щоках беззвучно покотилися сльози від полегшення.

Навколо запала мовчанка. А тоді люди майже одночасно видихнули. Наче все село було єдиним живим серцем, яке довго не наважувалося зробити вдих, а тепер знову повірило, що світанок обов'язково настане.