2.2

Він підняв погляд на Таріана.

— Це святиня, що століттями оберігала Харн від темряви. Її світло ніколи не слабшало... аж до сьогоднішньої ночі. Якщо воно згасне остаточно, разом із ним зникне й захист нашого села.

Старійшина зробив крок ближче, і в його очах уперше промайнуло не лише занепокоєння, а й безмовне прохання.

— І тоді ніщо не завадить темряві переступити наш поріг.

Слова старійшини ще довго відлунювали в його свідомості. Таріан мовчав, у грудях поволі наростало знайоме відчуття відповідальності — важке, але незворотне. Трилуння вже змінило його, і тепер він дивився на світ інакше. Він знав: не кожен вибір має правильну відповідь. Іноді доля змушує обирати між тим, що здатне врятувати багатьох у майбутньому, і тим, що потребує порятунку саме зараз.

Найважчі рішення ніколи не народжуються з розуму. Вони народжуються в серці. Саме вони визначають, ким стане людина після того, як стихне буря. Тихі кроки змусили його підвести погляд.

До них повільно наближалася Майра — молода цілителька Харна. Її постава, зазвичай упевнена й спокійна, тепер була сповнена втоми й тривоги. Вона міцно притискала до грудей лляне покривало, ніби боялася, що навіть нічний вітер може відібрати те, що ховала в своїх руках.

Тканина ледь помітно ворухнулася. З-під неї долинув тихий, майже нечутний подих немовляти. Майра опустила очі, наче не наважувалася першою порушити мовчання. Лише її тремтячі пальці видавали страх, який вона відчайдушно намагалася приховати. Здавалося, цієї ночі темрява прийшла не лише по древні святині. Вона вже торкнулася людських доль.