Розділ 2: Пробудження теперішнього.

Коли Таріан залишив позаду темні хащі лісу, він уже не був тим юнаком, який кілька годин тому переступив межу Трилуння. Зовні він здавався незмінним, та в глибині його душі щось безповоротно змінилося. Знак Трилуння більше не існував лише як символ. Він оселився в його серці — тихим, невгасимим вогнем, що не обпікав, а освітлював шлях навіть у найгустішій темряві.

Ніч здавалася живою. Три Місяці височіли над небосхилом, огортаючи світ своїм триєдиним сяйвом. Їхні тіні ковзали землею, то зливаючись в одну, то знову розходячись, ніби сам час уважно спостерігав за кожним його кроком, випробовуючи твердість його духу.Таріан уже знав одну істину.

Трилуння ніколи не дарує сили без випробувань. Кожен дар має свою ціну. Кожен вибір залишає слід. І кожен крок наближає до долі, від якої неможливо втекти.

За пагорбом простягалося село Харн. Невелике поселення зі старих кам'яних будинків, фруктових садів і вузьких звивистих вуличок, що пам'ятали не одне покоління своїх мешканців. Здалеку воно здавалося тихим і мирним, ніби саме життя тут текло повільніше, ніж у решті світу.

Та щойно Таріан підійшов ближче, це відчуття розсіялося. Повітря було важким. У ньому застигла тривога — майже відчутна, мов передгрозова тиша. Біля вогнищ збиралися люди. Їхні обличчя, освітлені примарним світлом трьох Місяців і тремтливими язиками полум'я, були сповнені не спокою, а страху. Здавалося, цієї ночі не лише він зробив свій перший крок назустріч долі.